Іван Корсак: “З давніх-давен ми належали Європі. Ми невіддільні від Європи”

Іван Корсак – журналіст і письменник, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола 2007 року (за книгу “Гетьманич Орлик”), премії імені Агатангела Кримського (за книгу “Імена твої, Україно”, 2008), Міжнародної літературної премії імені Гоголя “Тріумф”, (2008), Міжнародної премії імені Г.Сковороди (2009), Міжнародної премії імені Д.Нитченка  Літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша за 2013 рік (за історичні книги “Немиричів ключ”, “Завойовник Європи”, “Діти Яфета”, “Корона Юрія ІІ”), Лауреат Всеукраїнської літературної премії ім.Зореслава (за історичні романи “Завойовник Європи”, Немиричів ключ”, “Корона Юрія ІІ”). Нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, почесний громадянин міст Луцька і Каменя-Каширського. Шеф-редактор газети «Сім’я і дім». До серії історичних романів Івана Корсака належить і роман “Завойовник Європи”. З нього й розпочала розмову з автором власний кореспондент порталу “А4”

– Чому героєм для «Завойовника Європи» ви вибрали князя Ростислава Михайловича? 

– Насамперед мене цікавлять постаті, які якимось чином призабуті або, так склалось уже, що на їхнє ім’я було накладено табу, або постаті, які той чи інший сусід, той чи інший завойовник нахабно, безцеремонно приватизував. Коли ми починатимемо шукати ім’я Ростислава Михайловича, до слова Луцького князя 1240 року, хоча княжити йому через нашестя Батия не випало довго, то ми бачимо, що його російська історіографія підгребла під себе. Коли ми глянемо в довідкові матеріали на його батька, який причислений до лику святих, то там взагалі … начебто він не на Україні жив, княжив. Це дивовижно. Через те мене як автора вони і цікавили, і, даруйте за відвертість, обурювала така історіографічна несправедливість, яка межує з нахабством і безцеремонним загарбанням історичних постатей, які значною мірою, цебто переважною мірою, належать саме Україні. Добрі вони, недобрі, уславилися величними ділами чи їхні діла були десь не зовсім правильні, але вони наші.

Князь Ростислав Михайлович не зміг витримати конкуренції з Данилом Галицьким. Данило Галицький надавав йому, ще й добре. Але дивовижна річ: амбіції князя Ростислава здійснилися зовсім іншим чином. Не мечем, не якимось знаряддям вбивства він увійшов у історію Європи. Дивовижним чином він породичався майже з усіма монаршими дворами тодішньої Європи. І його донька Кунігунда – фактично перша поетеса Європи. Я не знаю, можливо, десь і трапляється в літературі, проте мені як автору не довелося натрапити на жіночі імена, чиї б твори, чия б поезія збереглася донині. А доньки Ростислава Кунігунди якраз збереглася. Вона навіть перекладена українською мовою. Подальша доля – це окремий захоплюючий роман. А ми говоримо зараз за Ростислава, за те, що, ставши зятем угорського короля Белли Четвертого, він отримав зі столицею в теперішньому Белграді фактично князівство Мачву, яка сягала теперішнього Закарпаття, частину Закарпаття. І, що цікаво, так само в ці краї були набіги татарів, Батия і його наступників, знищений був край, то Ростислав заселював галичанами, киянами, волинянами. І коли хтось починає розказувати, що десь хтось інший заселяв ці краї, хочеться нагадати. Історія заселення сягає ще середини 13 століття.

Цікава доля його зятя – засновника Кенігсберга. Це дивовижна річ. Де Прага, де Белград, де Мачва, де угорське тодішнє королівство і де Кенігсберг. Але це було. Це – достеменний факт.

Мені дуже подобається післямова професора Володимира Рички, який солідно показав у історичному контексті цю постать – спокійну, виважену. Хотілося б відзначити просто, до чого дохазяювався князь Ростислав. Дозволю собі одну цитату. Коли б князь Ростислав мав можливість зазирнути в майбутнє, то «А якби зазирнув він, то побачив би сина Михайла баном Боснії, а другого, Белу, баном Мачви з Белградом. Внучку його Ержебет Дарої, дружину воєводи Трансильванського, шануватимуть як прабабусю в котромусь коліні польського короля, славетного Стефана Баторія. Донька імператора Візантії Ірина вийде заміж за внука його Іоана. Син Кунігунди, Кунки його улюбленої, Вацлав ІІ зробить добра чимало як король Чехії, князь Краківський і король Польщі, бо не буде в його часи могутнішої держави в Європі. То Вацлав ІІ стане одним із фундаторів могутніх династій Габсбургів і Люксембургів, які впродовж багатьох століть правитимуть в Угорщині й Чехії, Пармі й Тоскані, Хорватії і Трансильванії, Іспанії і Португалії, Мексиці і Неаполітанському королівстві».

– Літописні тексти дуже часто з великими дірами. Не тільки мотиваційними, але й сюжетними. Написав літописець, що сталося таке-то і таке-то. Гола констатація факту. Вам як авторові художньої літератури треба ще придумати, чому так сталося. Одні придумують, другі додумують. А ви більше додумуєте чи придумуєте?

– Ваше запитання – надзвичайно кваліфіковане, бо навколо цієї теми точаться дискусії. І тут кожен письменник вибирає свій стиль, свій ракурс. У мене така позиція: я повинен максимально, де можна, дослідити, щоб це відповідало стовідсотково історичній дійсності. Але, на превеликий жаль, якщо взяти того ж Ростислава Михайловича, то в нашій літературі зовсім мізер і востаннє в дев’ятнадцятому столітті серйозна була монографія про нього, одного одесита, то там, де можна, я стараюсь ніде ні на макове зернятко не відійти від достеменного факту. Але це ж тринадцяте століття. У нас літератури, як я казав, – мало. Стара монографія. Є трохи в сербських джерелах. Їх нам, українцям, не так складно без спеціальної підготовки читати. Ще краща ситуація з болгарськими джерелами. У них (не буду говорити, чи вони настільки достовірні чи ні) його постать не завжди знаходить рожеву оцінку. Дуже багато до нього претензій, критики і так далі. Це треба автору, звичайно, мати на увазі. Але водночас питання, які він, скажімо, согрішив щодо тодішнього болгарського народу, то це одне. А мене насамперед цікавили його родинні зв’язки, його слід з України, його нащадки. Питання, наприклад, стосунків його і болгарського царства може бути окремою темою, також захоплюючою. Там чого тільки не бувало…

– Якби реалізувалась будь-яка книга, яка захочеться, то, цікаво, п’ять історичних романів, про кого ви хотіли б написати, і п’ять історичних постатей, про кого хотіли б прочитати.

– Зізнаюся, зараз я пишу про знану і незнану людину, яка тривалий час була в тіні чи в напівтіні, це надзвичайно складний матеріал, – про Ганну Барвінок. Я просто в захопленні від її мови. Прекрасна проза, настільки образна, настільки насичена приказками, приповідками…

Років сім уже збираю матеріали про українців на Зеленому Клину. Там же було три четверті українців на початку дев’ятнадцятого століття. Там були сформовані українські дивізії. Доволі тих самовідданих людей.

Є одна ідея, яку я не вловив, треба ще дуже багато (не знаю яким чином), аби розробити її. Якось я читав, що одним із прем’єрів на Гаїті був український лікар. Я до цього поставивсь, як до чергового анекдоту про те, що козаки винайшли колесо, порох і все, що було до цього. Аж читаю листи Огієнка і знаходжу розповідь про те, що приїжджала своєрідна делегація в табори Ді-Пі й загітувала рівно сто українських сімей і повезла з собою. Отже, я зробив висновок, це не казочка про винахід колеса. Там якийсь слід є. Втілити цю ідею… встигну, не встигну… То вже третя тема. Отакі задуми.

А прочитав би я ґрунтовний роман про Мікухо Маклая. У Малині його мама похована. З Мікухом Маклаєм така сама історія, як із князем Ростиславом. Його обценьками тримають у російській історіографії. Я б із задоволенням прочитав книгу про Генріка Юзефського, волинського воєводу. Є прекрасна книга Тімоті Снайдера, видана англійською, перекладена польською: “Таємна війна”. Ми, волиняки старшого віку, пам’ятаємо, що в Юзефського, помічника міністра внутрішніх справ УНР і багатолітнього воєводи, коли призначав Петлюра відповідальних за перехід війська, коли інтернували сорок тисяч наших людей на територію Польщі, то там стояло такому міністру, такому, такому… Є цей відомий документ. Але першим стояло прізвище не міністра, а помічника. Тімоті Снайдер, тепер знаний, а ще кілька років тому маловідомий на Україні, тепер просто знаменитий, і на нього посилаються всі, написав прекрасну книжку. Я маю її польський переклад і кільком консулам казав. Войцех Ґалонзка, наприклад… Той би точно підключився. То був ерудит. Людина, яка блискуче представляла Польщу, найбільше з культурного плану. А одному з його наступників я поставив питання, що добре було б перекласти цю книгу, де стільки всяких дурниць на Юзефського наговорено, який стільки робив для порозуміння українців і поляків на цих теренах. Так носом крутили, бо було нецікаво, бо вони займалися різними ґешефтами, скандальними, які відомі, щодо яких вжило заходи польське міністерство закордонних справ. Дещо я чував ще до появи в мене цієї книги. Але, наприклад, те, що він не тільки людина, яка випереджувала набагато свій час. Я не знав, що Юзефський ще й блискучий художник. А тут, у цій книзі, детально оповідається (реально він десь років тринадцять був у антигітлерівському, антисталінському підпіллі, присуджений врешті до довічного ув’язнення і так далі). Але в документі ще до цієї книжки в мене виробилося, звичайно, зовсім інше уявлення про Юзефського. Його контакти (я називав Симона Петлюру, в нашому волинському архіві збереглось дуже багато цікавих документів) із Модестом Левицьким, Григорієм Степурою, з тим, як він узагалі з українською діаспорою працював. Будучи вірним римо-католицької церкви, як помагав українізувати церкву. Тоді Волинь фактично була під двома займанщинами: політичною – Польщею і духовною – російською. Як помагав. Скрізь, де можна було, він робив. Наприклад, у Почаєві, тридцять другому році, хотіли зробити великий промосковський демарш. І закінчилося проукраїнським, більш ніж тридцятитисячним мітингом, сходом. Він, буз сумніву, знав, що це готується. І не міг помогти, бо його держава звинуватила в усіх смертних гріхах. То просто втік. На той час із терену Волині. Виступили Скрипник, інші українські посли. Це була дуже серйозна сторінка в напрямку українізації церкви. Отакий роман просто проситься, щоб його написали.

– Дві-три точки української історії, над якими варто було б задуматися: що було б, якби… У нашій бромовій історії трапляються часом і комічні моменти…

Ми часто згадуємо слова Винниченка, а недавно мені дуже сподобалися слова Ярослава Грицака, що з цим твердженням ще варто посперечатися. Насправді в нас не така вже й бромова історія. Вона типова для будь-якої європейської нації. Ми згадаємо трагічні поділи Польщі, те, що відбувалося між Францією, Англією в середньовічні періоди. Тобто в силу історичних причин, обумовлених тими ж татарами, монголами (термін татаро-монголи –штучний; або татари, або монголи) історія нормальна, і вона не могла інакше йти на певному розвитку людства, в певний час, у певному місці.

Щодо, наприклад, ставлення керівників УНР до церкви, то делегація української церкви ходила до Винниченка, щоб помогли стати на ноги, щоби помогли подолати узурпацію московської церкви. На це Винниченко відповів як соціаліст: “Я не визнаю церкви”. Тоді делегація розвернулась і пішла до Грушевського, а той бовкнув: “Обійдемося і без попів”. Хоча сам Грушевський – віруюча людина. І ми можемо пригадати, коли він приїжджав до Івана Франка, і вони разом ходили у храм. Є ці документи, є ці спогади. І лише потім Симон Петлюра в Парижі як одну з причин поразки УНР згадував їхню неувагу до церкви. І дуже легко перекинути місток до сьогодення. Ми не забули, що сусідський президент Путін, перебуваючи в одній з ракетних частин Росії, сказав, що основа російської потуги –  “атомное оружіє і православіє”.

– А як щодо шляху в Європу?

– Свого часу ми чули з вуст одного нашого президента кілька разів повторену фразу: «Ми в себе вдома, в Європі». З’ясовується, що ця фраза давно була мовлена Ольгердом Бочковським, дипломатом, літератором, громадським діячем, прекрасною людиною. Він казав ці слова, мабуть, не вперше. Це, по-перше. По-друге, у кожній книжці завжди є низка ідей, течій, струмочків, більшеньких, меншеньких. Окрім пізнавального значення, працюючи над «Завойовником Європи», я хотів на беззаперечних фактах показати, що попри колишню дискусію, куди нам рухатися, бо все кудись рухалися, то в той бік смикалися, то в той бік, насправді з давніх-давен ми належали Європі, ми невіддільні від Європи.

Розмовляла Юлія Бондючна

Джерело: сайт – http://portala4.pl.ua/kultura/1899-ivan-korsak-z-davnikh-daven-my-nalezhaly-yevropi-my-neviddilni-vid-yevropy