Коли головний герой — інтелект

Зовсім не забаганки наших читачів або уподобання письменників нині вивели історичний роман на передній край уваги. Очевидячки, винуватець подібного — його величність Час. І наша сучасна література в цьому жанрі має достойні наробки.

Своє місце в історичній романістиці належить творам Івана Корсака. Роман “Борозна у чужому полі» — то книга про славетну родину Тимошенків, де старший брат Степан вважається батьком американської прикладної механіки, найменший Володимир був членом уряду Рузвельта, а середульший Сергій — член Центральної Ради, міністр УНР, а ще славетний архітектор, що блискуче поєднав давню архітектуру з українським модерном. Роман “Вибух у пустелі» оповідає про Георгія Кістяківського, співавтора атомної бомби і ще низки наукових робіт, а книга “Запізніле кохання Миклухо-Маклая» подає чимало незнаного з життя зовсім не “выдающегося русского путешественника», а відважного і так само стражденного науковця з кріпкими українськими коренями. Ці три книги крайова організація “Просвіти» і облорганізація Національної спілки письменників України рекомендували до участі на здобуття Шевченківської премії.

Вартує відзначити, що серед наших славетних земляків, долею розкиданих близькими і далекими світами, є постаті, чиї портрети не змалювати лише одною якоюсь фарбою. До них належить і Степан Тимошенко. На щастя, автору роману “Борозна у чужому полі» вдалося уникнути такого спрощеного малюнка. І. Корсак не затушовує десь малоросійства, десь космополітизму вченого. Бо ж “Воспоминания», спогади Степана Прокоповича, видавалися російською мовою, їх готували російські редактори.

Водночас вельми красномовні міркування СтепанаТимошенка, коли брат Сергій запросив його на чергове засідання Центральної Ради. Степан Прокопович зі скепсисом вислуховує слова Винниченка, що відповідь на провокативний ультиматум російських більшовиків належить дати дещо “лівішою»; Тимошенко був переконаний, що їм “не полівіння треба, вони зуб заточили на всю Україну». Або як разом з Володимиром Вернадським як фундатори Української академії наук марно оббивали пороги денікінських кабінетів, рятуючи академію, та спали в дорозі на підлозі вагонів, коли поряд із шиком їхали бариги, що заробляли на солдатській крові. Ні, навіть лукаве редакторське перо не здатне було витравити з душі Тимошенка чуття своєї землі.

Окремо потребується відзначити чималеньку дослідницьку роботу і пошук при підготовці романів Іваном Корсаком. Певне, немало англомовних матеріалів довелося “перелопатити», перш ніж сісти за рукопис книги про Георгія Кістяківського “Вибух у пустелі», книгу, визнану торік як “Краща книга України» в номінації проза. Ареал пошуків був не меншим при підготовці роману “Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Тож автор висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб’язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай, досі ніде в світі не друковані, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen Völkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науково-дослідному інститутові у Порт-Морсбі Папуа Нової Гвінеї…

У “Борозні у чужому полі» особливий інтерес становлять спроби Сергія Тимошенка налагодити на американському континенті видання українського сатиричного журналу і в зв’язку з цим невідоме раніше листування Тимошенка з Євгеном Маланюком, Маланюка з сином Сергія Прокоповича Олександром. Ніколи не друкувався в Україні великий оглядовий матеріал про українську архітектуру Олександра Тимошенка. І вже зовсім можна дивуватися, що автору вдалося скористатися навіть заувагами до публікації Олександра Сергійовича, не друкованими навіть на американському континенті. В Євгена Маланюка не було можливості приєднатися до видання журналу, та й ставився він до цієї справи вельми стримано, передбачаючи немалі труднощі. Але при всьому тому як не захоплюватися відданістю українській справі Сергія Прокоповича, обтяженого літами та стражданнями в таборах Тодта.

Іванові Корсаку на літературну критику годі скаржитися. Євген Сверстюк, говорячи про книжку “Імена твої, Україно», зробив наголос на історичному аспекті: “Книжка відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих. І це добра книжка».

Вітаутас Йоґела, доктор історичних наук, професор (м. Вільнюс): “Історично-пригодницький роман «KARŪNOS DEIMANTO PASLAPTIS»  («Секрети королівського діаманта»), українського письменника Івана Корсака є гарним прикладом для наших письменників, а також і читачів… Автор, прекрасно знаючи історію своєї держави, знайомить читача з нею, уміє подати відмінний історичний контекст. Рука обдарованого письменника непомітно веде нас через різні періоди історичних баталій».

Михайло Слабошпицький зазначав: “Для Івана Корсака кожен історичний факт — на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він уміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика, він уміє взагалі вигадливо вибудувати оповідь свою».

Професор Євгеніуш Вільковский (Республіка Польща) про роман Івана Корсака “Діти Яфета», де в центрі оповіді В’ячеслав Липинський, відгукнувся так: “Це амбітна робота про історичні події зі зверненням до документів, з хорошим і живим веденням оповідання, якій властива літературна майстерність, але перш за все — глибока відданість національній справі».

Гадаю, для письменників особлива тема — постаті на межі культур. Іван Корсак особливо ретельно розробляє цю непросту тематику. Його Миклухо-Маклай ще чіткіше вирізблюється як діяч української, російської, австралійської і новогвінейської культур, Георгій Кістяківський є продовжувачем українських наукових традицій батька і діда, професорів університету Святого Володимира, і водночас уже набутих традицій американських, як і Степан Тимошенко. Сергій Тимошенко, міністр УНР і посол та сенатор польського сейму, діяльний, їжакуватий парламентар, природно вписується і в українську, і в польську історіографії. А ще за його проектами виросло понад чотирьохсот будов, переважно церков, у Грузії, Україні, Росії, Польщі, Чехії, Словакії, Канаді, США, Парагваї… Не встиг, не завершив проект храму тільки для аргентинської громади.

Коли у Варшаві торік улітку йшла дискусія автора роману про В. Липинського “Dzieci Jafeta» Івана Корсака і відомих істориків Томаша Стриєка (Інститут національної пам’яті, Польща) та професора Романа Висоцького (Університет Марії Кюрі-Склодовської у Люблині), то з уст доктора Стриєка пролунало:

— У Польщі досі нема жодного опрацювання про Липинського. Ми втратили для Польщі цю постать, а тим самим зробили крок назад у наших відносинах.

Твердження Томаша Стриєка видрукувала варшавська газета “Наше слово».

Важко заперечити професорові: його вислів тільки ще раз наголосив на суспільній потребі згаданої тематики.

Є ще одна особливість книг Івана Корсака, яку підмітив і дуже точно висловив Ігор Гирич у післямові до роману “Немиричів ключ»: “Авторові вдалося показати небуденність постаті Юрія Немирича в українській історії, виопуклити думку, що перемогти за письмовим столом не менш почесно, а може, й більш важливо, ніж у герці з шаблею в руках».

То вельми істотний штрих до романів Івана Корсака про українських інтелектуалів.

Микола КУЧЕРЕПА,

професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки