Маловідомі? Ні, маємо пам’ятати
Про Павла Пащевського (1874-1944) – головного капелана армії УНР.
У свято чи будень приходять люди у храми, і в багатьох-пребагатьох із них звучатиме Слово Боже рідною мовою. Але далеко не всім відомо, хто першим у західних землях України, що були по Ризькому договорі під тодішньою Польщею, вів богослужіння українською. Той священик – Павло Пащевський.
Унікальна доля цієї людини – учасник першого Зимового походу, що пішки пройшов тисячі кілометрів від Київщини до херсонських степів, Головний капелан Армії УНР, генерал-хорунжий, педагог зі стажем у три з лишком десятки літ.
Зовсім недослідженою залишається перекладацька спадщина Павла Пащевського. То він разом з Н.Абрамовичем, Б.Білецьким, М.Левицьким, І.Власовським, В.Федоренком, Є.Богуславським, іншими такими ж самовідданими людьми, переклав у двадцяті-тридцяті роки українською багатенько богослужбових книг, яких так бракувало тоді. Не знаємо перекладацького авторства тих сторінок, на жаль, та про обсяг роботи побічно свідчить число засідань висококваліфікованої комісії під головуваннм владики Полікарпа, яка розглядала і затверджувала вже готові переклади – тих засідань зафіксовано 72! Переклади пересилалися для остаточної редакції та видання в Український науковий інститут у Варшаві.
Тут є простір для наших істориків, особливо для істориків церкви…
І так само неабиякий обшир для істориків педагогіки, бо, чого гріха таїти, імена цілої низки педагогів, як П.Пащевський, І.Власовський, М.Левицький, В.Біднов та всієї потужної тогочасної генерації української інтелігенції, не часто втрапляють в поле зору сучасних науковців. Про вчительський хист, тактовність Павла Пащевського, доброту і вміння не помічати дрібних прогріхів юні, згадує з теплотою й зараз колишня гімназистка Луцької української гімназії, учениця отця Павла, а нині мешканка Маяків Євгенія Королюк. З цього славетного закладу згодом виростуть інженери-конструктори «Сіменса» і знамениті оперні співаки, керівники ансамблів у США і Канаді, Австралії і Британії, вчені й душпастири.
Та коли прийде час боронити свій край від загарбника різної масті, вихованці делікатних та інтелігентних своїх навчителів воюватимуть в УПА істинно лицарськи й мужньо. В цьому мав нагоду переконатися на власній долі навіть один з наближених Гітлера, шеф штурмових загонів генерал Лютце. Якось за вечерею закортіло генералові похвалитися перед фюрером, що бунтівну Україну він укоськає враз, йому стачить сповна прикордонної поліції.
Гонорового генерала перепинили вже на трасі Брест-Ковель вихованці Пащевського і Левицького, Левчанівського і Власовського. Загін бронетехніки Лютце був повстанцями розгромлений вщент. Всі газети третього рейху вийшли тоді з портретами генерала в траурній рамці, але жодна із них не видрукувала, що спинив загарбника український рух опору. Одна лишень «Берлінер Ілюстрайте Цайтунг» сором’язливо обмовилася: Лютце начебто загинув в автомобільній катастрофі.
Павло Пащевський ніс Слово. Після падіння УНР не полишає він побратимів з таборів інтернованих, навчає дітей українських емігрантів у польському місті Каліші, в українській гімназії імені Тараса Шевченка. І одночасно веде курси військових духівників – роз’їдуться його вихованці в парафії Берестейщини і Підляшшя, Волині і Холмщини.
…Відлунюють голоси під склепіннями храмів, звучить Слово з богослужбових книг. Ми сьогодні не знаємо, яке з них належить перекладацькому перові Пащевського. Але інше відомо.
Те Слово живе і во віки житиме….
Джерело: “Сім’я і дім”, 14-20.10.2010р.
