«Мене навчила творити Книга»: розмова з Іваном Корсаком

Дмитро СТУС: Почнімо з історії. Наскільки шановна Кліо визначає наше сьогодення взагалі і Ваше зокрема. А ще – наскільки важливо для Вас є географічна історія (мала батьківщина таки важливіша за велику?)?

 Іван КОРСАК: Історія, звісно, недбалим і неуважним розчерком розкреслить якісь там контури майбуття… Але не можна бути в історії ледачим учнем: кожен народ має брати свою долю за петельки і вимагати чемності та безперечного послуху. Інакше марно Христос оповідав нам притчу-підказку про закопаний талант…

Що ж до малої і великої батьківщини, то ніяк не здатен їх розрізнити. Понад тисячоліття тому на Святій горі Володимир Святитель збудував два храми і княжий терем, заснувавши зимову резиденцію та мешкаючи мало не по півроку – звідси й назва селища – Зимне.

Року 1420-го в Луцьку Вітовт з онуком – Великим князем Московським Василієм, польським королем Ягайлом, датським королем Еріком (і прочая, і прочая) зустрічав імператора Священної Римської імперії Сигізмунда з дружиною Барбарою і провів де-факто перше засідання європарламенту та євросоюзу. Інша річ, що Вітовт не вживав таких гучних термінів, більш скромно іменувавши подію з’їздом монархів Європи.

А чий король Данило – волинський?.. галицький?.. український?..

Онук Данила – король Юрій І, онук його онука – король Юрій ІІ (одному корону привезли з Рима, іншому – з Константинополя). Чиї вони? Іван Вишенський і Йов Кондзелевич, Іван Виговський і Петро Сагайдачний, автор першого перекладу Біблії українською Пилип Морачевський, Агатангел Кримський і Леся Українка…

Нівроку, чималенько ще треба відвести паперу під один лишень перелік знакових імен і подій, пов’язаних з древньою землею волинською, імен та подій всеукраїнського та світового масштабу. Саме тому, будучи корінним волинянином з прапрадідів, не можу їх «приватизувати».

 Вітовт (1350 – 27 жовтня 1430) – великий князь литовський (1392–1430). У 1370–1376 рр. брав участь у походах проти Тевтонського ордену, а 1372 р.  – на Москву. Виступав проти умов Кревської унії 1385 р., боровся за політичну незалежність Литви від Польщі.

За угодою 1392 р. польський король визнав Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Ліквідував на території України найбільші удільні князівства – Волинське, Київське, Новгород-Сіверське і Подільське та створив замість них звичайні литовські провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне Поділля змушений був передати Ягайлові. Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор’я.

12 серпня 1399 р. литовські війська на чолі з Вітовтом були розбиті татарськими загонами у битві над Ворсклою. Але в 20-х рр. ХV ст. Вітовт все ж зайняв Поділля і зумів розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Будував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець Каравул, Білгород, Хаджі-бей. Протягом 1406–1408 рр. здійснив три походи у Московське князівство, встановивши в 1408 р. кордони між Литвою і Московією по Угрі. Вів Тривалу війну проти Тевтонського ордену. У 1410 р. Вітовт разом із Ягайлом очолював польсько-литовсько-українські війська, які завдали поразки німецьким рицарям у Грюнвальдській битві. Сприяв розвитку торгівлі, ремесел, запроваджував у містах магдебурзьке право. У 1413 р. уклав із Польщею Городельську унію, яка обмежувала права і привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському (http://uk.wikipedia.org).

 Д. С.: Приватизувати історичну спадщину справді важко. Утім, повернімося в день сьогоднішній. Зараз Ви видаєте газету «Сім’я і дім» та утримуєте радіостанцію з цією ж назвою. Навіщо Вам ці, напевне ж, збиткові проекти?

 І. К.: Насамперед, проекти не збиткові, вони самі себе годують, і цього мені достатньо. Скажу більше, самоокупність – то найперша, найголовніша умова незалежності ЗМІ. (Інша справа, як іронічно помітив Леонід Фінкельштейн в інтерв’ю «Слову Просвіти», друковане слово – не горілка, на замашні прибутки від нього оком не накинеш).

Отож, замість аргументації «навіщо проекти», зішлюсь на відгуки та побажання гостей ефіру радіо «Сім’я і дім»:

 Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ (гурт «Тартак»): «Особливо приємно, що радіостанція, яка виходить в ефір у рідному Луцьку, величезний відсоток свого ефіру віддає українській музиці».

 Олег СКРИПКА (гурт «ВВ»): «Залишайтеся такими, якими є».

 КУЗЬМА (гурт «Скрябін»): «Я страшенно вас люблю, і дуже радий, що я у вас тут є».

 РУСЛАНА: «Молодці, шаленого вам драйву та дикої енергії».

 Сергій ПРИСЯЖНИЙ (гурт «Моторола»): «Гарного настрою та позитивних емоцій, і по-білому заздрю лучанам, тому що в Києві такої радіостанції просто немає».

 І так далі…

 Проте «розгортати» доброякісний український радіопродукт надзвичайно складно через штучно створений дефіцит частот. Тут є над чим замислитися і Національній раді, і «Укрчастотам». Є робота також Кабінету Міністрів, Секретаріату Президента, іншим поважним інституціям: українська справа не обов’язково асоціюється з шелестом у власних кишенях зелених асигнацій. Ще дуже велика кількість радіочастот перебуває у віданні Міноборони, СБУ, Міністерства внутрішніх справ, які практично не використовуються. Тим часом бюджет втрачає значні кошти, реальну плату «за ніщо», умовно кажучи.

Для Волині це актуально ще й з іншої причини. Півобласті з півночі накривають потужні радіостанції Білорусі, встановлені впритул до нашого кордону, які невтомно печуть чисто російський радіопродукт, ще й із відповідним присмаком. Півобласті з заходу покриті польськими, не менш потужними радіостанціями, бо й на нашій частоті 102,4 FM інколи навіть у Луцьку «прорізуються» польські диктори.

Що ж до газети «Сім’я і дім» з її жовтогарячими кольорами, то вона сприймається не «жовтою» пресою, а виданням для сучасної освіченої сім’ї. Як редактор, я дуже тішуся, що опубліковані на наших сторінках матеріали (жодного «лівого»!) з часом складаються у книги. Торік вийшла, до слова, книга Віктора Вербича «Під куполом спільного неба». Це есеї та діалоги, матеріали про постаті з волинського кореня та про тих, хто добрими справами долучався до землі волинської – Улас Самчук і Дмитро Фальківський, Юліуш Словацький і Ярослав Смеляков, Оксана Забужко і Леонід Фінкельштейн, Євген Сверстюк і Ви, Дмитре, Йосип Струцюк і Петро Кралюк, Валентин Мороз і Дмитро Павличко, Микола Кумановський і Марія Матіос, Василь Слапчук та Іван Миколайчук… А щойно вийшла книга ще одного журналіста нашої газети Олександра Сінкевича «Україна – паралельний світ». Відбір матеріалів аналогічний – лише опубліковані в газеті «Сім’я і дім». Це інтригуючі оповіді про село Харалуг Корецького району Рівненщини, де кували мечі харалужні, згадувані в «Слові о полку Ігоревім» (чи був там у ІХ–ХІ ст. найбільший у Європі металургійний комплекс?), про те, як могли потрапити у Згорани Любомльського району Волині човни першого тисячоліття до Нової доби з грецькими літерами на бортах, чи мають якийсь стосунок нащадки турів та венетів до європейських міст Турина та Венеції тощо.

 «Намнуть тобі боки, Олександре, поважні бородаті науковці!» – в напівжарт застерігав колегу. – «І нехай, – не злякався він, – зате харч для мізків напевне матиму». – З цим я не міг не погодитися.

 Д. С.: Волинь завжди була помітним регіоном на культурній карті України. З-поміж відомих письменників України вихідців із Вашого регіону доволі багато. Згадаймо бодай Оксану Забужко, Юрія та Олега Покальчуків, Ігоря Римарука… Але всі вони заявили про себе на повен голос уже після того, як переїхали до столиці. Чи готовий Луцьк стати загальноукраїнським культурним центром, чи Вашу еліту задовольняє статус культурного центру регіону?

 І. К.: І нехай щастить цим славним митцям, яких Ви назвали, бо пишається ними не лише Волинь, а й уся українська земля.

Проте, до слова, не всі ж виїхали до столиці – залишаються лучанами шевченківські лауреати Василь Зінкевич, Василь Слапчук, знані художники, письменники, інші митці. Що ж до «рейтингової» драбинки, то я би бачив не лише потугу якомога вище «видряпатися» по ній, хоча й це пристойне заняття, а радше «спеціалізацію» прикордонного західного регіону на співпраці з західними культурами, особливо з польською, литовською, білоруською, німецькою… Щодо цього показовими є ті добрі справи, які на рахунку корінного волинянина надзвичайного і повноважного посла України в Литві Бориса Клімчука, консула Польщі у Луцьку Войцеха Галонзки, місцевого керівництва (міжнародний фестиваль «Берегиня» з 1991 року, музей Волинської ікони і т. д.). Але разом з тим чимало й у нас проблем вельми гірких. Звертаємо увагу на велику нашу діаспору на теренах в першу чергу Польщі, Білорусі, що спрагла до рідної культури і несправедливо позбавлена її, на люд наш, почужений із вини капосної історії, а нині вже і з нашої вини.

Водночас все це має неспівмірно ширше значення. Як тут не згадати слова Альберта Ейнштейна в листі до Івана Пулюя, коли Конрад Рентген, який працював у певний час у лабораторії Пулюя, де й «перейняв» від українського вченого винахід, першим серед фізиків отримав Нобелівську премію: «Не можу Вас нічим утішити, – писав Ейнштейн. – Що сталося – не завернеш. А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за вами, українцями – яка культура, які акції? Прикро Вам те слухати, та нікуди дітися від своєї долі. А за Рентгеном – уся Європа».

 Д. С.: Ви займаєтеся політикою – культурною в тому числі. Як Вам здається, чи несе відповідальність держава за відсутність книгарень у більшості районних центрів? І чи можна говорити про рівність та демократію, коли сільські жителі сьогодні не мають можливості читати свої книжки? Чи можна в цьому напрямі щось робити…

 І. К.: Держава для мене – земля і люди. А між ними є ще один хитрий, нерідко підлий суб’єкт – чиновник (совісного і порядного держслужбовця прохання сюди не зараховувати). В свій час Леонід Кравчук пішов назустріч книговидавництву, надав пільги, та вже після виборів 1994-го їх скасували. В 2001-му Верховна Рада начебто знову їх увела, але досить швидко закон «відкликали». В 2002-му ухвалюється потрібний закон, та незабаром інший закон (про бюджет) знову закопує книгу в могилу.

Водночас Росія, Білорусь, Польща давно створили нормальну законодавчу базу для видавничої справи, і цей вид бізнесу став «конкурентним» навіть біля нафти та газу. Ми ж відкинуті отак років на сім – і поліграфія, і видавництво. При такій нестабільності підприємець, звісно, не поспішатиме вкладати свої кревні у цю галузь.

Наслідок очевидний – прилавки заполонила продукція інших держав. Істотно, що абсолютна більшість її контрабандна. І нема на це ні митника, ні податківця, ні міліціонера, ні прокурора. Рахунок між тим іде на сотні мільйонів доларів.

Чи можна щось вдіяти тут? І можна, і конче треба. При чому не за рахунок бюджетних коштів, а шляхом ефективного механізму кредитування (є наш досвід в інших галузях, зокрема в АПК) – прекрасно діє випробувана в європейських країнах застава книги під кредит. У районних центрах, невеличких містах, де переважає малий бізнес, це швидко дасть результати.

Добре було б використати досвід Канади, яка ще чверть століття тому знайшла ефективний «антидот» агресивній книговидавничій політиці сусіда – США. Канадські урядовці підтримали дистриб’юторів книги, фірми, які займаються рекламою і просуванням їх. Словом, було б бажання…

 Д. С.: Свого часу Ви очолювали опозиційну газету «Народна трибуна», а сьогодні Вашим медійним проектам закидають дистанціювання від політики. Що підштовхнуло до «очищення»?

 І. К.: Опозиційна газета сімнадцять років тому, при «живих» обкомах, райкомах і ЦК, є особливим спомином… То був час романтичної боротьби за Незалежність, коли кожен небайдужий ставав політиком, коли за ту політику розраховувалися не акціями «прихватизованих» підприємств, а міліційними кийками…

Сьогодні держава утверджується, хоча чомусь напливають слова Гарібальді після перемоги: «Італія є, якби ще італійців…» Отож, розбудову держави, ймовірно, найліпше вести з благополуччя кожного дому, кожної сім’ї.

Політика ж сьогодні трансформувалася в такий же різновид бізнесу, як виробництво майонезу чи табуреток.

 Д. С.: Багато балачок про нібито дві України. Скільки в цьому лукавих політтехнологій, і скільки – реальних ментальних, мовних, історичних і географічних відмінностей?

 І. К.: Дві України? А чому так мало? Волиняни, гуцули, галичани, забужани, подоляни, поліщуки, а ще греки, росіяни, євреї, білоруси, татари, молдавани, поляки… Забракне пальців рук, не стачить на ногах, якщо роззутися, – Україна з сивої давнини була поліетнічною, поліконфесійною і всякою іншою полі…

Навіть теоретично держава у центрі Європи, у серці її, на розстанях усіх доріг, не може бути «моно», якщо тільки на порогах не збудувати іржаву якусь «залізну завісу». І так скрізь – у Парижі, Празі чи Римі, навіть до говірки можна не прислухатися, досить на колір обличчя глянути.

Якщо ж заковтнути подібний неоковирно виготовлений пройдисвітами спекулятивно-пропагандистський гачок, то Україна може швидко опинитися не в серці Європи, а в її печінках.

 Д. С.: Існує думка, що буття визначає свідомість. Є й інша: преса засмічує свідомість, аби простіше було маніпулювати нею. Як Вам здається, яким є сьогодні вплив ЗМІ на формування національної свідомості й буття народу?

 І. К.: Професія працівника ЗМІ вельми унікальна і чимось нагадує мені лікарський фах – обом притаманне засадниче «не нашкодь».

Ще чимало води принесе течія Дніпра, наших більших і менших мальовничих рік, допоки цей принцип увійде в плоть і кров, стане непорушним етичним стандартом.

На жаль, незалежно від мови друку чи ефірного формату, в нас буває таке, що немислиме й нереальне в інших народів. Можна собі уявити долю видання в Польщі або Литві, яке б опублікувало матеріал «Адам Міцкевич – вурдалак».

Тамтешні видавці на самогубців ніяк не схожі, прекрасно знаючи, що в такому випадку тираж їх наступного номера становитиме рівно один примірник. У нас же редактор подібного видання не стане похапцем мастити милом собі мотузку (а дарма…). Ніхто у нас і ніколи не займався (окрім ентузіастів) державницькими справами задля формування національної свідомості, просто пропивають і прогулюють інформаційний простір.

Вакантною залишається посада двірника, який би жорсткою мітлою пройшовся антидержавницькими шпальтами та вимів подібний ефір (законодавча база для цього хороша). Всі бояться назвати вину самого нашого народу. При безкінечних виборах різних рівнів кандидати щебечуть лоскітливо-приємне своєму виборцю – ти такий хороший і роботящий, маєш найліпші чорноземи і т. д. Ніхто не хоче сказати, що люду у нас немало поруйнованого, ледачого, пробитого, розбещеного, схильного до злодійства та іншого неподобства, люду, який втратив дух підприємництва, доброго ризику і здатного самому собі дати раду. Люмпен, якого багато десятиліть дбайливо викохували, не боронитиметься, коли йому стануть плювати в його національне обличчя.

Водночас події останніх років показали, що народ наш на голову переріс свою політичну еліту і так само помітно і швидко переростає ЗМІ. І на цей віковічний процес природної регенерації, самоочищення народу маємо особливу, нестримно оптимістичну надію.

 Д. С.: Нині спостерігаємо черговий спад людської активності: люди дедалі більше втрачають віру в те, що здатні щось змінити на краще індивідуальними зусиллями… Звідси втечі в закордони, в себе, різноманітні ілюзії, алкоголь та наркотики. Чи має суспільство принаймні прагнути повернути людям віру в себе?

 І. К.: Проблема неймовірно широка. Торкнуся малюсінького сегмента, який має безпосередній стосунок до ЗМІ.

Ні спаду людської активності, ні втечі в ілюзії та глобальної зневіри, гадаю, немає. (На вистави політиків з мелодраматично-істеричним голосінням люд здебільшого дивиться тепер іронічно, відгукуючись хіба анекдотами). Економіка підростає, ціни на житло кажуть, що гроші на руках таки водяться, українська культура (найбільше диво!) хоч кашляє, але одужує.

Інша річ, що в нас багато поколінь виховувалося на ідеології поразок, а не на ідеології успіху. Конкуренцію, цей мультивітамін росту, заміщали банальними заздрощами. Історичний приклад: багато пишеться про поразки під Берестечком і Полтавою, але не пишуться і не знімаються сюжети про розгром Україною із союзниками найбільших у ті часи армій Туреччини під Хотином чи Росії під Конотопом. Сьогоднішній приклад – «новий українець» часто змальовується як напівбандит, з товстелезним, мало не собачим, золотим ланцюгом на шиї, але за кадром залишається той новий українець, що відроджує традиції Терещенків і Симиренків, витягує, як Мюнхгаузен, із кризового жабуриння напівздохлі підприємства і будує їх за європейськими стандартами, створює п’ять, кількадесят, кількасот, сотні тисяч (хто скільки!) робочих місць.

Чи багато ми пригадаємо друкованих (теле-, радіо) матеріалів про людей успіху, які зробили самі себе?

 Д. С.: Чи вистачає у Вас часу на читання? Хто з сучасних українських письменників справив за останній час на Вас найбільше враження?

 І. К.: З приводу часу – от якби сонце голоблею підперти. Щодо імен – Василь Слапчук, Оксана Забужко, Андрій Курков, Йосип Струцюк…

Із попередніх робіт перечитав недавно есей Євгена Сверстюка про Котляревського – неймовірна потуга, невідпорна сила, кришталево чистий і чесний «геологічний» розріз духу крізь товщу років.

 Д. С.: Чим є для Вас література: емоційним і чуттєвим пізнанням світу, розвагою, сакралізованим словом?..

 І. К.: Дослідженням світу, таким же, як коректні дослідження з ядерної фізики, мікробіології, генетики…

 Д. С.: Як ставитеся до твердження – «кожен народ заслуговує ту владу, яку має»?

 І. К.: Справедливе твердження, хіба лиш потрібно додати: «…і якою їй дозволяє бути».

 Д. С.: Українці дуже часто шукають причини своїх проблем у чужій злій волі, забуваючи, що не зробили всього від них залежного й можливого, аби зробити життя кращим. Чи навчимося ми колись запитувати в себе, не шукаючи «підступів» і «ворогів» навколо?

 І. К.: Ворогів шукати не треба – самі зголосяться. Тоді з нами домовляються, торгуються, ведуть якісь перемовини, бо шаблі вже давно, принаймні після Хельсінкі-75, висять у музеях.

Інша річ, що з відновленням державності треба відновити історичну та культурну спадщину (цікаво, відзначаючи річницю Незалежності, свідомо чи несвідомо пропускається ключове слово – «відновлення»?). Наприклад, на будь-якій пошуковій системі в Інтернеті набираємо ключові слова: «нобелівський лауреат Жорж Шарпак». У відповідь отримаємо сотні посилань, що це «французький фізик, який народився в Польщі». Все це так і трішечки не так. Син хазяїна невеличкого цегельного заводу Георгій Харпак народився в Дубровиці Рівненської області, яка в час народження тимчасово була в складі Польщі (недалекі тутешні державні мужі батьківську хату знесли зовсім недавно, начебто садиб нобелівських лауреатів у нас греблю гати).

Цікаво, що Шопена, який покинув польську землю двадцятилітнім і не ступив на неї більше ніколи, нікому не спаде на думку «відбирати» у Польщі, а от від України її імена – залюбки. Михайла Остроградського, члена Паризської, Туринської, Римської і Петербурзької академії наук, на яку пошукову систему не заглянь, скрізь охрестять «выдающийся русский математик». Остроградський щиро друзям казав, що «в москалів не хочу й помирати», і таки помер та похований на своїй землі, проте однаково «выдающийся русский».

Попередня моя книга «Гетьманич Орлик» була про сина Пилипа Орлика, польного маршала Франції, який проте про українську справу дбав до смерті. Це людина унікальна, з невигаданими карколомними поворотами долі й неймовірними пригодами. Зараз завершую книгу художньо-документальних оповідок під робочою назвою «Імена твої, Україно» про Георгія Харпака і Михайла Остроградського, багатьох інших непересічних вихідців з нашої землі, знаних вельми і не вельми. Немає потреби робити з них ура-патріотів, приписувати їм, що снили й думали вернутися, чи інші вигадки городити – ну не покине ж Георгій Харпак європейський ядерний центр на кордоні Франції та Швейцарії, свої синхрофазотрони, улюблену роботу, за яку заслужено одержить нобелівську відзнаку, і не поїде в Дубровицю відновлювати батьківську цегельню… Як і Польща не картає Шопена, а пишається ним.

Що ж до чужої  «злої волі»,  то її не існує, існує просто егоїзм кожного народу, як і окремої особистості. І всі причини проблем шукаймо в собі, аби бути завше успішними – а прикладів блискучого успіху за найважчих обставин і найскладніших умов у нас предостатньо.

 Д.С.: Хто мав найбільший вплив на Ваше формування як людини? Хто навчив творити комфортний світ самому, не покладаючись на добрий збіг обставин?

 І. К.: Ця особа мудра, інтелігентна, добра душею, прозірлива вельми, не раз збирались по ній правити поминки, та все передчасно – звуть її Книга.

 

Джерело: “Київська Русь”, №6, 2007.