На прощу, до джерел

Урочистості з приводу завершення ХІ Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика.

Ніяк той день не забудеться. А хіба ж то можливо?

Перед очима – зала столичного театру імені Івана Франка. Звучить знаменитий оркестр, вносять Державний прапор України, ліцеїстам Київського військового ліцею імені Богуна доручають покласти квіти до пам’ятників Т. Шевченкові та І. Франку. Виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький, на плечах якого лежить той конкурс немалою мірою, озвучує привітання президента Всесвітнього конгресу українців Євгена Чолія…

Розпочинаються урочистості з приводу завершення чергового Міжнародно­го конкурсу з української мови іме­ні Петра Яцика. Конкурсу, в якому останніми роками змагається понад п’ять мільйонів учасників з двадцяти країн світу. У залі – пізнавані з телеві­зії, сторінок газет і журналів обличчя найзнаковіших людей України, крім, звичайно, владу імущих.

Мимоволі думалося: ось так і твориться історія. Чи та влада є, чи нема, чи на гульках десь заблукала, але обов’язково постануть з великого народу люди, які не побояться  мозо­лів запрягтися в голоблі отого скри­пучого воза історії, і тягтимуть його через піски сипучі та калабані, не на­рікаючи ні на кого, не просячи підсо­бити, бо совісні самі долучаться тяг­ти того воза так, що інколи піт витерти ніколи.

М. Слабошпицький таки напев­не належить до тих, кого не зляка­єш мозолями. Не вдасться і злому воріженькові спростувати сло­ва письменника Володимира Коскі­на, сказані в одному з матеріалів: «… всюдисущий «трудоголік-ґалерник», який дивовижно оперативно перемі­щається столицею, Україною, світом, скрізь зауважує найсуттєвіше, аналі­зує, запам’я¬товує, фіксує, об’єднує, просвіщає, відроджує забуті й від­криває нові імена, нагадує про вічні цінності. М. Слабошпицький – вико­навчий директор Ліги українських ме­ценатів, директор ради Міжнародно­го конкурсу з української мови імені П. Яцика, секретар Національної спілки письменників України, ведучий радіо­програм, громадський діяч. Між чис­ленними справами та обов’язками примудряється неймовірно багато працювати як прозаїк, літературозна­вець, критик, публіцист. Він є автором майже сорока книжок, лауреатом два­надцяти літературних премій. Твори М. Слабошпицького перекладено ро­сійською, білоруською, литовською, естонською, англійською, французь­кою, німецькою, чеською, словацькою мовами…. За роман «Поет із пекла» про Тодося Осьмачку був удостоє­ний Національної премії імені Тараса Шевченка. Широкий розголос здобули такі його твори: «Марія Башкирцева», «Українець, який відмовився бути бід­ним. Петро Яцик», «Никифор Дровняк із Криниці», «25 поетів української ді­аспори», «Не загублена українська людина», «Пейзаж для Помаранчевої революції», «Приватна справа диси­дента в науці»,

«Автопортрет художника в зрі­лості»…

І перелік книг, що їх назвав Во­лодимир Коскін, буде ще довгим, як і клопотів, що їх Михайло Федотович за спину собі закинув, навіть не тор­бину добрячу, хіба поважний лантух, – від директорування в знаковому ви­давництві «Ярославів Вал» починаю­чи…

То є особливе покоління україн­ської інтелігенції, яке попри різні епо­хи, погляди та ситуації, у суті своїй чимось вельми співзвучне дещо при­забутому поколінню «громадівців». Така думка набігла ще раз, як пере­читував оце щорічник «Леся Укра­їнка: доля, культура, епоха» (науко­ві редактори Т.Скрипка, С.Романов). Видання вийшло шаленим накладом – триста примірників! – але так по­трібне воно для бібліотек і установ освітянських, зрештою, просто чита­чам; до того ж читати його неабияк цікаво. «Во время люте» покоління те ставило українські вистави, вида­вало книги, чимало праці докладало до просвітянської справи – ця справа набуває ваги сьогодні на новому сво­єрідному «виточку»: землю ще тіль­ки збираються продавати, а небо над нами, теле- і радіоефір давно прода­ли, пропили й прогуляли, воно будь-чиє, тільки не українське.

Тому громадський клопіт  такий доречний, такий потрібний… Водночас він не має «затуляти» зна­чимість власне письменницької твор­чості. Володимир Коскін у переліку творів першим назвав роман «Марія Башкирцева», тож дозволю й собі, як читачеві, висловити кілька міркувань.

Насамперед вражає, навіть шокує неймовірно велика кількість джерел, що автор вивчав перед написанням книги, феноменальна його ерудиція. І ще одне. Такого рівня психологічної проникливості, ні, не фотографуван­ня, а своєрідного «пейзажування» люд­ської душі – єдиної, неповторної, бо кожна особистість є унікальною, ніко­ли не «дубльованою» Всесвітом, та­кого рівня немає ні в українській літе­ратурі, ні в російській, не доводилося зустрічати і в творах з інших країв, ві­домих у наших теренах. А ще впадає у вічі, що при «пейзажуванні» автор ніде не поклав надмір ні темних, ані рожевих фарб, натомість чується ли­шень прагнення зрозуміти ту душу – чи буде праведна вона, чи гріховна. Ніякий і ніколи літературний хист, ні­яка майстерність або мистецький ар­тистизм не замінять того, що зветься авторським пошануванням людської особистості і її безцінної унікальнос­ті: якщо в серці цього немає, то на­вчитися йому неможливо – не вига­дали досі подібних курсів підвищення кваліфікації…

У завершальному розділі рома­ну, вже перед епілогом, читаємо про Марію Башкирцеву: «Аж до останніх днів у ній ніби жило дві істоти. Одна танула і згасала, як воскова свічка. Друга, безмежно співчуваючи їй, ви­болівши за неї зраненою, зрозпаче­ною душею, з почуттям зніяковіння і сорому жалібно вдивлялася і вслуха­лася в те згасання, мовби хотіла на­завжди все запам’ятати, збагатити­ся і таким досвідом, якого немає ні в кого, і який ще може підказати їй те, чого не знав про людину жоден з ху­дожників…

…Віднині ти стаєш для всіх, хто тебе знав, болісним і чистим спога­дом, ти повертатимешся до людей тільки своїм ім’ям, у якому разом з то­бою вмерло так багато, але водночас так багато і лишилося: наука прагну­ти до великого, жити в щоденнім очи­щенні духу, творенні себе.

Це справді велика наука».

Істинна література є великою і ні­чим незамінною наукою життя.

Візьмімо в руки ще одну книгу М. Слабошпицького – «25 поетів україн­ської діаспори». Хто пробував напи­сати бодай один літературний пор­трет, той знає, що то далебі непроста справа. А тут двадцять п’ять…

І все ж які вони постають зі сто­рінок книги «окремішніми», індивіду­альними, несхожими, неповторними. Ось читаємо про Євгена Маланюка: «Високий атлет і красень не вигля­дав на сімдесят. Хоч і не культиву­вав спортивних вправ і фізичних на­вантажень і вже трохи розповнів, але в будь-якому товаристві з-поміж усіх вирізнявся не тільки особливою еле­ганцією і в одязі, і в манері триматися. В ньому схрестилися два впливи: те, що було властиве кращій частині ста­рорежимних офіцерів з їхнім культом честі й гідності та легкий шарм богем­ного нарцисизму, чий дух ще затри­мався в деяких літературних салонах Європи».

Або про манеру поведінки у това­ристві Вадима Лесича: «Тому нарікай­ло Лесич, може, й вирізнявся з-поміж діаспорного загалу (хоча дуже сумні­ваюся в цьому) егоцентричними нот­ками в розмовах з іншими, але зага­лом у контексті поведенції поетів він нічим особливим не виокремлював­ся. Скажімо, проти вулканічних его­центриків – таких, як Тодось Осьмач­ка, Юрій Косач, які були готові земну кулю зірвати з її орбіти»…

А ось про поетичний стиль: «Раптова зміна ритмів, примхливі алітерації, піднесена до інтонацій мо­литви риторика, екстазне поривання й пристрасне заклинання, релігійна сила віри в пломінну, освячену всіма поколіннями національну ідею – це Юрій Липа в «Суворості».

У книзі «25 поетів української діа­спори» є вірш Івана Багряного «В міс­то». Він завершується рядками:

Я з далеких сел калинових,

З степових ночей,

Йду на прощу до джерел нових.

До нових людей.

До нових джерел духу народного, до нових книг, нових творів іде Михай­ло Слабошпицький. І мають навстріч іти нові люди. 

Джерело: “Сім’я і дім”, 28.07-03.08.2011р.