Неоцінений людьми, нагороджений долею
Перегорнувши останню сторінку роману Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая», я ще раз подумала про те, що геніальним людям доводиться прорубувати цілі хащі життєвих труднощів, щоб побачити хоч промінчик надії на успіх їхньої праці.
У новому творі відомий романіст розкриває постать найзагадковішого українського мандрівника, легендарного науковця Миколи Миколайовича Миклухо — Маклая, який вивчав особливості побуту і звичаїв корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії і Океанії, у тому числі папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї .
У романі чітко прослідковується, як зусилля вченого натикалися на стійкий опір уряду російського царя Олександра III, на інтриги недоброзичливців, які запевняли імперію у тому, що Миклухо-Маклай – шахрай, і в той же час, інвестували кошти у «дослідника» Ашинова, який вміло замилював очі владцям. Проте, як зазначає автор, Бог їм суддя, Микола Миколайович сам знав ціну ним створеного. «Наукові журнали восьми країн світу мали за честь твої праці публікувати, тебе прийняли в почесні чи дійсні члени або члени-кореспонденти поважні наукові товариства та академічні установи провідних держав, у твою честь названо рослини й представників тваринного світу; зрештою, хто виміряє твій вклад у низку наукових дисциплін — від фізичної географії до океанології, від антропології до етнології…» – оповідається про дослідника зі світовою славою, що на перше місце у своєму житті ставить «…порятунок тих безпорадних, в яких чорна шкіра, але душа світліша.».
Микола Миколайович намагався закликати «учерствілі душі» російської влади до людинолюбства, про що Іван Корсак написав:» …То не голос волаючого поміж велетенських тихоокеанських хвиль, то мольба помочі люду, що не встиг заразитися ще душевною коростою від «цивілізованих». Та не поспішають чомусь ті вельми цивілізовані подати дружню руку, сором’язливо сповідуючи принцип «своя сорочка до тіла ближче», і врешті той голос поміж океанських хвиль губиться в гуркоті вод безкраїх, безмежних…». У творі автор вкладає в уста Миклухо-Маклая важливу думку – на припущення Олександра III про те, що всі старання вченого марні, дослідник відповідає: «Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі…»
Заклопотаний дослідницькою працею, Микола Миколайович зовсім забув про особисте життя, безсумнівно, він мав декілька пристрасних і швидкоплинних захоплень, які залишили теплий слід у його серці, але лише у віці близько сорока років він зустрів ту, яка запалила у його серці щирі, ніжні та по-своєму дитячі почуття. Те «запізніле кохання» стало музою для праці і стимулом для боротьби з тяжкою хворобою великого мандрівника. Маргарити Робертсон мужньо переживала хворобу чоловіка, нерідко без копійки в гаманці і майже без підтримки у чужому місті, але до останнього подиху чоловіка лишилась ніжною та турботливою мамою і дружиною…
Інтимна струна роману, така ж сильна, як і струна долі Миклухо-Маклая, з неабиякою художньою силою озвучена Іваном Корсаком, не залишить байдужим і молодого, і зрілого читача.
