«НЕПРОСТО ПЕРЕДАТИ ДУХ ДАВНИНИ»

Відомий письменник з Волині Іван КОРСАК (народився 15 вересня 1946 року) — автор багатьох книжок прози, зокрема «Тіні і полиски», «Покруч», «Гетьманич Орлик», «Імена твої, Україно», «Таємниця святого Арсенія», «Тиха правда Модеста Левицького». Лауреат премій імені М. Гоголя, А. Кримського,
В. Чорновола, Д. Нитченка. Михайло Слабошпицький, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, зазначив так: «Для Івана Корсака кожен історичний факт — на вагу золота. Окрім цього, у письменника є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він уміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика, він уміє взагалі вигадливо вибудувати оповідь свою».

—  Іване Феодосійовичу, завдяки яким обставинам Ви стали письменником?

—  У мене було так.

У далеких п’ятдесятих роках минулого століття у кімнаті ви­пускника Львівського університету Віктора Лазарука, в якого вже була практично готова до видання гарна збірка поезій, робили трус. І немарно — «всевидяче око» радянське знайшло заборонену книжку Богдана Лепкого. Тож змушений був попрощатися чемно Віктор Антонович з уже зовсім близькою аспірантурою й відбу­вати своєрідне заслання за лісами й перелісками, за мочарами та болотами в селищі з красномовним іменням Заболоття — можна б і далі заслати, та нікуди, бо далі вже Білорусь і Польща. Зате дітла­хам поліським, і мені зокрема, судилося спізнати смак справжньої літератури.

А ще доземний уклін Анатолієві Яковичу Шевченку, який благо­словив мою першу книжку оповідань «Тіні і полиски» в тодішньому видавництві «Радянський письменник». І не тільки благословив. Ще надзвичайно багато важило спілкування про літературу й життя. Його творчість, участь у Народному Русі, редагування «Народної газети», вибухова сила якої в той критичний час не забудеться, полишать осо­бливий слід у новітній історії.

Гадаю, письменник потребує підтримки не лише на порозі станов­лення. Важлива вона також і згодом — і не заради марнославства чи іншої душевної дрібноти… Куди легше працюється, коли є відчуття, що пишеш не в порожнечу, що десь над твоїми рядками схилився уважний читач, тим паче, читач високої кваліфікації, тим паче, іс­тинний Майстер слова. Тому не можу не висловити щирої вдячності за підтримку неповторному Василеві Слапчуку, совісті люду нашого Євгенові Сверстюку, ученому з європейським ім’ям (і не тільки) Дми­трові Степовику, Михайлові Слабошпицькому, якого є всі підстави «охрестити» цілісіньким інститутом літератури — з його унікальним умінням вишукувати по закутках і закапелках нашої європейської держави найвартісніші книжки й нові імена.

—Чи маєте як письменник чітко визначений режим творчої праці, сказати б, план-завдання на щодень?

—Без труда щоденного охляне душа, утратить м’язи, стане твор­чою мумією. І не важить, рядками, знаками чи годинами міряти та черпати отой труд.

—Що ще, окрім аркуша паперу, потрібно Вам для того, щоб розпочався творчий процес?

—  Безперечно, читання, книжка, інколи путня радіопередача, бо телеефір у нас давно продали і пропили, він чий завгодно, тільки не український, пристойний телематеріал там — рідкість незвична, хіба десь поставлять у нічний час, коли ще й півні не кукурікали… Чому, наприклад, роман Василя Шкляра «Чорний Ворон» мені такий близь­кий і так хвилює? Не говоритиму про велику художню силу твору, лише про історіографічну. Та ж ми так мало знаємо про ті часи, по­при майже два десятки років незалежності, бо правдива картина ко­лись була заборонена, потім малодоступна через мізерненькі тиражі, бібліографічну рідкість джерел тощо.

А ще тому, що на власному досвіді знаю, як непросто передати дух тих часів. Зараз завершив роман «Отаман Чайка» про вельми непе­ресічну особистість, польського й українського діяча, знаного свого часу письменника Міхала Чайковського, автора роману про Івана Ви- говського, «Повістей козацьких» і ще низки творів про українську старовину. І багато речей надибую з немалим подивом. У будь-якому історичному підручнику, довіднику чи в інтернет-джерелах повстан­ня на заході України в першій половині XIX століття недвозначно ква­ліфікується: «польське повстання 1831 року». Але ось читаю книжку Я. Худзіковської «Дивне життя Садика-паші», саме розділи про за­вершення повстання. Сформовані на Житомирщині, Рівненщині й Волині, тоді просто великій Волині, загони повстанців відступають від Ковеля в напрямку Замостя.

Не про те йдеться, щоби перейняти «авторство» повстання від на­ших друзів-поляків. Але якщо військо послуговувалося мовою україн­ською, ті вояки найвтішніше співали пісні «козачі», а дев’ять із десяти повстанців були тутешнього українського роду з міщан, селян, си­нів православних та уніатських священиків, то істинно діяв девіз «за вашу і нашу свободу», і спільна боротьба проти дикого російського імперіалізму не припинялася ніколи.

Як на мене, то це вельми актуально, особливо спостерігаючи, як вояжери в дипломатичних мундирах чи священицьких рясах, новітні бродячі «отцы русской демократии» вішають нам безсовісно протух­лу локшину про «історичну спільність».

Сьогодні ще знаходяться вряди-годи окремі політики, яким кортить поспекулювати трагічними сторінками минувши­ни українсько-польських відносин. Хай облишать ті сторінки професіоналам-історикам, науковцям, які проаналізували б і оці­нили їх спокійно і зважено. Натомість нагадаю один вельми сим­волічний заклик:

«На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Московії на за­хист своєї європейської цивілізації».

Коли прозвучав цей болісний зойк, цей заклик до європейських народів? І в які часи він актуальний? Сьогодні? У повстанські роки в Другу світову й опісля неї? В роки УНР?

Ті слова належать киянинові Францішеку Духінському, писані в середині XIX століття, тому самому Духінському, що разом з Міхалом Чайковським та українською політичною еміграцією (другою по мазепинській, зовсім не дослідженою нами) в найлихішу пору гонінь та заборон українського слова клопотався про видання українського журналу в Стамбулі, а як кривитиметься турецька влада, то бодай на острові Корфу, що був тоді під англійцями.

Колись Улас Самчук дорікав українській літературі, і таки слуш­но, що в нас мало біографічної прози, ставив у приклад літературу англійську. Потихеньку той гандж виправляємо, але шмат роботи по­переду ще вельми серйозний.

—Чи є у Вас відчуття спустошення після закінчення черго­вого твору (книжки)? Чи довго оговтуєтеся, щоби перейти до на­писання наступного?

—Не знаю спустошення, радше якесь полегшення… Та ще нетерп­лячка почати нову річ. Поштовхом може стати навіть випадково по­чута чи прочитана фраза. Простенький приклад: десь потрапив на очі екзотичний факт. Мовляв, одним з прем’єрів на Гаїті був наш земляк, український лікар. Усміхнувся байці, та й годі. Але ось у листуванні Іва­на Огієнка знаходжу оповідь про те, як приїжджали в табори «Ді-Пі» вербувальники з різних країн і країв, і рівно сто наших родин було за­прошено і відправлено на Гаїті. От цікаво було б дослідити їхні долі…

—Чи ведете (вели) Ви щоденник?

—Щоденника не веду, але майже щоденно в численні папки ляга­ють ксерокопії, від руки на аркуші записані цікавинки, які (хто зна!) можуть або не можуть колись стати у пригоді, фото документів, ті стоси папок підростають з роками. А ще пухне нещасний комп’ютер від електронних «заначок», доля яких також маловідома. Звісно, то все суто індивідуальне, ще й позначене специфікою жанру біографіч­ної прози, до того ж, як мовлять велемудрі маркетологи, в сегменті проблематики українства у світовому контексті.

—Чи завжди Ви знаєте, про що писатимете (тобто наперед об­думуєте), чи все народжується у процесі роботи, «при столі»?

—      Ніколи не сідав за стіл, щоб писати на ходу, той комп’ютер, що на плечах, «креслення» виготовляє заздалегідь, от тільки проблема: не так просто вибудувати за тим кресленням «стіни», та ще й «дах» звести.

—Як знаходите теми для творів, чи вони «знаходять» Вас самі?

—Теми (чи підтеми, фрагменти) чемно шикуються в чергу, інколи їм терпляче доводиться вистоювати довгенько. Кілька років, напри­клад, чекала тема гвардії шаха в Тегерані, доки знайшла своє місце в романі. Йдеться про втікачів, українців і поляків, які на Кавказі не хотіли воювати проти Шаміля, доля закинула їх аж в Іран, тамтешній шах сформував з них особисту гвардію, а очолював її капітан Дяченко

—    особистість цілком реальна. (Інша річ, скільки в цьому екзотики, а скільки сизого суму.)

—Чи була якась «межова ситуація», після якої Ви почали пи­сати саме біографічну прозу? Чим Вам близький цей жанр?

—Та межа, видається мені, пролягла десь на початку дев’яностих років. Тоді багато люду з-за кордону приходило до редакції. Того люду, який життя покладав за українську справу, їм так усе цікаве було, вони такими очима дивилися на перші кроки держави… Не забудеться до­вга розмова із земляками з Британії. Оповідали вони, як ретельно з таборів по війні англійська влада добирала українців лише без осві­ти, щоби мати в себе чорноробів, у крайньому разі — з мінімальним цензом. Минули роки, і ось діти українських мігрантів уже там здо­бували знання — чіпко так здобували, дев’яносто шість відсотків із них виші закінчили, що набагато більше, ніж серед самих англійців. А ще з Нового Ульма сім’я, яка дружила всі роки з Іваном Багряним, а ще розмови, хоч і в телефонному режимі, з архієпископом Анатолієм Дублянським, для якого волинський край ніколи чужим не ставав…

—У Вашій творчій біографії — редагування трьох газет. Чи допомогла (допомагає) ця редакторсько-журналістська праця Корсакові-письменнику?

—Гадаю, то непогана школа, закономірне переростати журна­лістської творчості в літературну. Найпростіше підтвердити це мені прикладом колег — з Надією Гуменюк, Клавою Корецькою, Віктором Вербичем, Андрієм Криштальським, Василем Бубенщиковим пра­цював разом на початку дев’яностих років у луцькій газеті «Народна трибуна» редактором. Значимим у краї словом вони пришвидшували державну незалежність і підтримували її становлення; і ось виходить у них книжка за книжкою, здобувають вони літературні імена, ста­ють членами Національної спілки письменників України. Щоправда, журналістський досвід Бубеншиковові знадобився дещо в іншій цари­ні: цілком незряча людина готує дисертацію і стає кандидатом наук.

Низку років очолюю іншу газету — «Сім’я і дім». І тішуся, що гарні книжки виходять з-під пера нинішніх моїх колег Олександра Сінкевича, Наталії Шепель, Віталія Клімчука, Юрія Конкевича, Окса­ни Головій…

—Чим, окрім письменницької праці, Ви ще займалися в жит­ті? Досвід яких професій сприяв Вашій літературній праці?

—Починав простим робітником, був у діловому житті — жодної сторінки з тієї книжки не вирвати. І навіть як десь блідіше чорнило, то бодай кілька абзаців знадобляться..

—Чи затишно Вам пишеться на рідній Волині? Ніколи не праглося «змінити обстановку» і перебратися до столиці?

—Торік мені випало не одну сотню кілометрів сколесити Синай- ським півостровом. Бував до цього по світах, але більшого подиву, точніше, шоку, ніж там, у своєму житті не зазнав. Цілковито марсі­анський пейзаж за склом автобуса, як у фільмі з жанру фантастики, одне червонувате каміння, пісок і пил, а хоч би травинка чи билинка яка, тільки пилюги поземка жовтаво-червона мете, як у нас снігова десь під свята водохрещенські. Можна багато лекцій про значущість води в житті прослухати, але досить глянути бодай раз на Синай.

І за цю землю люди воюють сотні літ?

То як же маємо шанувати свою, де лише в нас, на Волині, сто трид­цять річок, двісті тридцять ще й з гаком озер зі Світязем величним на чолі, де на третині землі ліси вишумовують!.. А в Луцьку, он там, Леся Українка жила, недалечко в замку Любарта починав кар’єру зо­всім юний Іван Виговський, навіть не писарем, тільки підписарчуком, правив у храмі Петро Могила, он звідти човни відчалювали, щоб за­снувати на неблизькому чорноморському узбережжі порт Кочубіїв, який потім назвуть Хаджибей, а ще згодом Одесою…

Кажуть, учені вже довели, що дитина ще в материнському лоні запам’ятовує воду, яку ненька пила, і та пам’ять уже назавжди. Імовір­но, колись розгадають поважні вчені й таємницю євшан-зілля з леген­ди. Легенда від того не втратить чарівності.

—Чим захоплюєтеся (захоплювалися) в «позалітературний» час (риболовля, колекціонування, збирання грибів…)?

—Шаную тихе полювання — мандрівки по гриби, коли роз­малює розбишакувата маляр-осінь ліси і небо в дивовижні кольо­ри, які хіба насняться найгеніальнішому художникові. Ще мислив­цем спробував — та не став. Застрелив, щоправда, півтори качки (справді півтори: одну сам, а другу у «співавторстві», у присмерку з колегою одночасно пальнули, тож по-чесному записали кожен собі по нуль цілих і п’ять десятих). Зайців зі світу звів аж двох. Один ненароком втрапив під колесо машини, а другий… Сходили того сонячного ранку гори і бори, після пороші сліди вишиті густо, та вельми грамотні стали вухасті.

—Хай вам грець, панове мисливці, разом з вашими зайцями…

І пішов до машини грітися…

А під машиною сидить… заєць.

Ну, тут заграла кров, похапцем з плеча рушницю, навздогін — ба-бах! Зайчисько через голову перекинувся, крові краплини чер­воні на білому снігові, вибіг він на автомобільну дорогу, і я за ним біжу, стріляючи на ходу: довго так бігли, доки захекалися обоє.

І  раптом заєць сів та повернувся до мене очима. «Нащо здався я тобі, чоловіче, — говорили ті злегка розкосі очі, — чого бракує тобі в житті, що по душу мою крихітну прийшов, чи зголоднів уже так насправді»?

Відтоді за чверть віку на полюванні не був. Хай би той, хто при владі, зустрів такий передсмертний погляд — може, варварство за­боронив би.

— Чи замислювалися над таким: якби не стали письменником, то ким?

Імовірно, дослідником Кам’яної Могили.

—Які технічні засоби використовуєте: комп’ютер, друкарську машинку, а чи віддаєте перевагу авторучці й аркушеві паперу? Скільки разів вдаєтеся до переписування (якщо вдаєтеся) одного абзацу, однієї сторінки тощо?

—      І авторучка годиться, і комп’ютер — аби слово, як стигла виш­ня, соками надилося. Заздрю авторові, який не переписує, бо те за­няття — справжнісінький мазохізм, але де вже від нього дітися?..

—Чи «болять» невтілені задуми? Що (і через що) лишилося ненаписаним? Що найбільше заважає творчій праці?

—Ненаписаного незрівнянно, незмірно і неспівмірно більше — «бо хто напише або написав велику книгу нашого народу?»

—Чи можна навчити писати?

—Коли вже не можеш не писати, то сідай за стіл. Інакше — з останньої моці навчитися не писати.

Сергій Козак

Джерело: “Літературна Україна”, 25 березня 2010 року