Пам’яті тиха свіча
У шкільні літа з окремих нудних уроків мої однолітки втікали зі школи – це називалося «піти у мандри». Здебільшого «мандрували» вздовж залізниці, у напрямку Білорусі. Одного разу за сотні метрів від колії, у напівзаболоченій місцині, я натрапив на кілька низеньких березових хрестів. Час майже стер написи на цих напівструхлявілих, поспіхом збитих навхрест кілках, хіба на окремих ще ледве виднілося: «Ганс», «Шульц»…
То були поховання солдат вермахту з баварських чи франкфуртських країв. Подумалося мимохіть: зла доля привела «гансів» аж сюди, щоб могилу свою знайти у болоті серед тих чагарів? І хто їх тут виглядав?
То вже через роки судилося багато читати й писати про своїх земляків, які в Другу світову лягли під подібними у чомусь хрестами в землі українській та російській, польській та німецькій, французькій та голландській… Із семи мільйонів українців, що воювали проти фашизму у радянській армії, голову склав кожен другий. А ще земляки наші билися проти гітлеризму з 1 вересня 1939-го в польській армії, в Армії Крайовій та Армії Людовій, в УПА і червоних партизанах. У французькому «Іноземному легіоні» лише в червні 1940-го стояли на прі з гітлеризмом близько п’яти тисяч українців. У канадській армії їх налічувалося за різними джерелами від 35 до 50 тисяч, чимала частина з яких була добровольцями. Близько сорока тисяч воювало супроти рейху в армії США…
Власне, для нашого люду Друга світова почалася навіть не 22 червня 1941-го і не 1 вересня 1939-го, вона почалася ще в ніч з 13 на 14 березня того ж року, коли фашизм у хортистській формі, за підтримки Гітлера, почав топити в крові нашу землю, Карпатську Україну… У спалахові відваги юнацької поривалися тоді гімназисти Луцької української гімназії:
– Ми їдемо всі на поміч нашим братам!
Напівдітлахи-напівдорослі, вони вже не встигали…
Хто ж бо випестив гітлерівського монстра, в якій колисці його виколихано? Чи не ту колискову у Мюнхені співав американський аташе Трумен Сміт, зустрівшись тихенько з Гітлером ще 1922-го? По тому не дощ, справжнісінька фінансова злива пройшла – понад шістдесят мільярдів золотих марок, здебільшого в мілітарний німецький сектор, упало лише за 1924–1929 роки. Чи колискову нагадувала таємна угода з радянською Росією у вересні 1922-го, якою, всупереч забороні Версальським договором, було гарантовано німцям поставки стратегічних матеріалів і територія для випробування нових зразків техніки? Чи мюнхенська зрада Британією, Францією та Італією безборонної Чехії? А може, пакт Молотова – Ріббентропа? Чи цілування-милування гестапо з НКВС? Мимоволі гусячою шкіра стає, коли читаєш рядки В. Карпова з книги «Генералісимус»: «Генеральное соглашение. О сотрудничестве, взаимопомощи, совместной деятельности между Главным управлением государственной безопасности НКВД СССР и Главным управлением безопасности Национал-Социалистической рабочей партии Германии (ГЕСТАПО)… Совершено в Москве, 11 ноября 1938 г. в 15 час. 40 мин.» І підписи – Берія та Мюллер.
Книга вийшла з-під пера фронтовика, Героя Радянського Союзу, члена ЦК КПРС – не вірити йому немає підстав.
Є чимало інших фактів, що шокують. Навіть 1941 року, коли на всю міць палахкотіла світова війна, інвестиції США в німецьку економіку сягали 475 мільйонів доларів. Резолюцією Парламентської Ради ОБСЄ зрівняно роль СРСР і нацистської Німеччини у постанні Другої світової війни. Шкода лишень, що всіх інших, які колискову виспівували гітлеризму, чомусь увагою обійшли.
Цей трагізм лиховісного ХХ століття не зменшує величного подвигу тих, хто під різними прапорами подолав фашизм, навпаки, він робить його ще більш значимим.
– То яка ж то війна була? Друга світова? Вітчизняна? – запитав якось у сивочолого ветерана.
– Кожен хай сам собі визначає, – похилив голову чоловік. – А ще нехай мовчки покладе на могили загиблих квіти чи запалить у церкві свічку…
Пам’яті тиха свіча цього Дня горітиме повсюдно.
