Спершу треба померти…

Про проблеми в галузі культури.

Недавно почув по радіо, що в Україні чотириста сімдесят музеїв (це тільки музейна система нашого Міністерства культури, крім тих, що працюють на громадських засадах). А у Франції, нагадувалося, дві тисячі музеїв, понад три тисячі їх у Британії. Між іншим, Франція недалеко втекла від нас за населенням, а за площею навіть менша… У Польщі цей рік оголошено роком Фредеріка Шопена і виділено на проведення різних заходів сто мільйонів євро.
Чи можливе таке у нас? Відповідь читач і без мене знає.
Варто лише нагадати, що ВВП Польської Республіки ще два десятиліття тому становив 80% від українського. Сьогодні він утричі перевищує наш. Без коментарів можна лишити, який вклад польської інтелігенції – технічної, гуманітарної, бізнесової – у цей стрімкий ривок країни.
А тепер киньмо оком на рейтинги ста впливових людей, які в нас публікуються практично щорічно. Може, побачите там імена Ліни Костенко чи В’ячеслава Брюховецького, Івана Драча чи Дмитра Павличка? Загляньмо, зрештою, в наш милий телеящик: кого запрошують на те або те ток-шоу. На жаль, не густо інтелектуалів, куди більше тих, кого чинний віце-прем’єр назвав дешевими клоунами.
Вони відійдуть, ті блазні, як відійшло ім’я секретаря ЦК, який викликав О. Гончара на «килим» по виходу роману «Собор».
– Ви хто такий? – грізно запитав секретар ще з порога.
– Я – Гончар, – тихо відказав Олесь Терентійович. – А ви?
І хто тепер згадає ім’я того секретаря? Я поставив це запитання в одній поважній і добре освіченій аудиторії. Зал мовчав. Один лише Іван Чернецький, як ветеран українського письменництва, те прізвище пригадав…
Не беруся порівнювати зарплату вчителя чи працівника культури у нас і в сусідніх країнах. І так зрозуміло – чому.
Ну, добре, немає зараз в держави можливості забезпечити їм належний матеріальний стан. То бодай має бути державне визнання. Хіба, скажімо, високоталановитий естрадний митець Сергій Бень не гідний присвоєння звання заслуженого? А скільки в мільйонному краї бібліотекарів, що мають таке звання? Аж… троє. До того ж одна людина давно на пенсії, шанована громадою друга – також пенсійного віку. Документи ж на директора Волинської обласної наукової бібліотеки імені О. Пчілки Л. Стасюк уже скільки часу перекидаються з однієї бюрократичної шухляди в іншу. Схоже, з поданням на В. Вербича: хто посміє відмовити йому в мужності і талантові? Чи не його друковане слово було серед перших про українську Незалежність – тоді, коли чималенько його колег сиділи тихо, мов миші?
Починав ці рядки з музеїв. А скільком їх працівникам присвоєно державою те чи те звання? Отож-то…
Славний краянин наш якось пожартував:
– На Волині, щоб тебе полюбили і визнали, спершу треба померти.
Жарт цей, схоже, від правди не вельми далекий…

Джерело: “Сім’я і дім”, 9-15.09-2010р.; “Літературна Україна”, 23.09.2010р.