Сяйво «Посвіту» над Україною
Народній хоровій капелі “Посвіт” – 20 років.
Такі несхожі вони: від двадцятилітніх, а то й молодших, чиє юне життя минало вже за незалежної держави, до ветеранів, за плечима яких шелестять вісім або навіть дев’ять десятків літ. А в тих десятках метуть, металом віддзвонюють сибірські сніги політичного заслання, каторги тільки за те, що їм боліла земля, на якій самі зродилися і де споконвіку жили їхні діди-прадіди, в тих десятках років десь в далині гримлять шмайсери у власних руках чи руках рідні, яка волю виборювала.
Справді такі несхожі… І все ж є одне, що об’єднує їх: вони належали або належать до народної хорової капели «Посвіт», якій виповнилося \навіть не віриться!\ вже двадцять літ. Всі ці роки колектив очолює заслужений працівник культури України, лауреат премії «Одержимість», премії імені Миколи Куделі Ростислав Кушнірук. До слова, сибірські сухі сніги, що металом віддзвонюють, для Р.Кушнірука не просто кадр із чорно-білого призабутого фільму, то спомин його молодесеньких літ.
Щирих і добрих слів багато й заслужено сказано про «посвітян», в їх діяльності належно оцінено різні, як мовиться, грані, але всі сходяться у думках на особливій заслузі хору. «Посвіт» повернув з небуття цілісінький пласт української культури, дав нове життя повстанським пісням – повернув ту вистражденну пісню з глибин пам’яті, з підземелля розгромлених бункерів, з рудників магаданських та шахт Воркути, зазвучала уперше вона для молодшого покоління, яке сном і духом про неї не відало і не могло навіть відати; і та народжена вдруге пісня стала для цілісінької генерації своєрідним духовним євшан-зіллям. Одна справа почути «Червону калину» сьогодні з радіоприймача, інша – за два з лишком роки до незалежності… Досі перед очима незабутня картина: хор «Посвіт» з національними прапорами, ще подовгу забороненими, іде вулицею, де таблички висять «імені Леніна», на рухівський мітинг тече два потоки людей, один від райкому компартії, а другий приєднується до «Посвіту», і в міру того, як знімається ввись «а ми тую червону калину» другий потік ширшає і стає більш потужним, і вже не бояться люди, хоч знають, що «пасуть» усіх, і невідома ще команда тодішньої влади міліції, навпаки, то той перший потік злякано роззирається і втягує голову в плечі…
Різний вік і різні долі в учасників хору. Але спільною долею «Посвіт» став для Миколи Козара і Василя Романчука, Петра Садовського і Панаса Кушнірука, Наталі Гатальської і Галини Малиненко, Людмили Грицай і Анастасії Яцюк, першої ведучої програми Галини Марчук…Вдумаймося лишень, понад тисячу виступів перед більшою чи меншою аудиторією у всіх куточках Волині, а ще в областях Рівненській та Хмельницькій, Чернігівській та Івано-Франківській, Тернопільській і Львівській, Житомирській та Запорізькій, на Хортиці і в Нікополі, а ще в Польщі та в Білорусі…
То вже зараз істинно з великою радістю та з щирими обіймами зустрічають «Посвіт», а тоді, в часи першовитоків, навіть приміщення не давали, хтось боявся, дехто і скрива дивився, репетицію ніде провести. П’ята колона і вдома, і в неблизьких краях щомоці палки в колеса штрикала. Поїхали на дні козацької слави на Запоріжжя, багато концертів дали і мали в селі ще одному виступити. Та от притичина, клуб раптово закрився, а завідувача клубом і з свічкою не знайти. І тоді просто на сільській площі всі вишикувалися, знялася в небо повстанська пісня, стали збиратися люди, виповнився ними майдан – як тільки сердечно дякували хористам…
Алмазним стержнем Народного Руху називатимуть «посвітян» засновники рухівських осередків у краї, до числа яких належить і сам керівник хору.
Йшли літа, збагачувався репертуар. «Молитва за Україну» Миколи Лисенка і «Чуєш, брате мій» Богдана і Левка Лепких, «Зажурились хлопці» Йосипа Струцюка, «Моя родина – Україна» на слова Олександра Богачука, «Їхав козак за Дунай» в обробці Григорія Давидовського – знову ж таки надто довгий перелік творів, бо їх в репертуарі колективу давно понад дві сотні.
Народна хорова капела «Посвіт» має навдивовиж щедрий ужинок нагород від державних органів і громадських організацій, хіба один перелік їх зайняв би на сторінці чималенько місця. То свідчення вдячного люду нашого за непересічний талант і подвижництво – шкода, лишень, що чинним законодавством не передбачено присвоювати звання Героя України колективам… А формулу для нагороди можна взяти було б готову з однієї із грамот: «за участь в боротьбі за волю України».
Істинно бо, цей унікальний колектив не є регіональним, чисто волинським, насправді давно, якщо не з першопочатків і першовитоків, має загальнодержавне звучання. В глухі присмеркові роки, спалахнувши променистою зорею, він засяяв і продовжує сяяти над всією Україною та за її межами.
Світити тобі довіку, славний «Посвіте», довіку тобі не меркнути.
Джерело: “Сім’я і дім”, 10-16.12.2009р.
