У магічному дзеркалі книги

В якому жанрі цю книгу писано? Спогади? Не тільки й не стільки, бо таке надто скромне визначення звузило б спектр авторського бачення. Тоді — нариси? Ще вужче… Документальні оповідання? І так, і не сповна. Художні мемуари?.. Ні, вартує облишити пошуки жанру професійним критикам, хіба зазначивши, що та чи та дефініція на композиційну стрункість твору ніяк не вплине. Для мене найточніше сказано у підзаголовку: “Те, чого не знайти в історії літератури”.

Видавництво “Ярославів Вал” благословило у світ книгу Михайла Слабошпицького “Протирання дзеркала”. Читач давно чекав на таке видання — значне за обсягом і змістом. Якщо Улас Самчук в своїх “На білому коні”, “На коні вороному” дав нам блискучі картини з історії української літератури першої половини і середини минулого століття, то “Протирання дзеркала” істинно протирає запітніле скло недалекої нашої минувшини та днів теперішніх на літературній ниві (і не тільки), звільняє видноколи від запотіння стереотипами, ідеологічними забобонами та подібною “сирістю”, дає такі ж блискучі картини з нашого часу. У книзі йдеться про зустрічі, листування, спільне вирішення важливих справ, а ще про низку героїв, які відійшли в засвіти і про яких автору довелося скрупульозно, по зернині, збирати вістки.

Ці імена широкознані і зовсім для багатьох незнані: Мар’ян Коць, Анатолій Лисий, Станлі Пітерсон, Петро Яцик, Андрій Коморовський, Олександр Харченко, Тетяна Симиренко-Торп, Анатолій Шевченко, Григір Тютюнник, Роман Андріяшик, Степан Горлач, Євгенія Пастернак, Дмитро Нитченко, Сергій Домазар, Микола Лукаш, Володимр і Леонід Кисельови, Володимир Кашицький та ще низка імен із неймовірними долями… Вони назавше ввійшли одні в українську літературу, інші в культурний спадок, в історію народу й держави.

Розмаїта, багатогранна книга, щедра на незнане досі абсолютною більшістю нашого люду. Без сумніву, видання варте уваги літераторів, істориків, ретельних дослідників інших царин.

Тому я хотів би спинитися лише на одному мотиві, який автор анітрішки не випинав, якого не деталізував, хіба мимохіть мусив згадати, говорячи цілковито про інше.

Знамените “захід нам допоможе”… Менш знамените, але теж оповите надіями і сподіваннями, як туманами річки та озера осіннім досвітком, “діаспора нам в поміч стане”. І дуже рідко задумувалися: а що ж ми, братове, робили для тої діаспори, розметаної невблаганними обставинами по світах і континентах? Автор книги, може, й не помічав, як “протираючи дзеркало”, мимохіть “засвітив” свій вклад у занехаяне нами будівництво мостів та місточків, що єднають багатомільйонну діаспору з материнським краєм.

Тож згадаймо бодай “Не загублену українську людину” Михайла Слабошпицького, де п’ять з половиною десятків оповідей про українців різної долі, з країн, куточків і закутків світу, “Марію Башкирцеву” з унікальним показом психології молодої душі, показом, рівня якому не знайти в європейській літературі, а ще “Українець, який відмовився бути бідним”, “25 поетів української діаспори”, “Українські меценати”, “З голосу Кліо”, “Поет із пекла” та ін., не спиняючись на діяльності голови секретаріату Української всесвітньої координаційної ради. Це окрема обширна сторінка життя автора книги, як і новітньої історії нашої.

А хай хтось мені скаже, де починається і закінчується література, як і зв’язок з діаспорою, в такій прекрасній справі, як Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика — конкурс, який має на меті утвердження державного статусу української мови, піднесення її престижу, виховання поваги до культури й традицій українського народу. В ньому беруть участь шанувальники рідної мови від України і до Австралії чи Південної Америки.

Оповідь про кожного героя книги не залишить холодним спостерігачем читача, бо писана та оповідь пером небайдужим, пером досвідченого майстра. От хоча б розділ про Тетяну Симиренко-Торп. Гадаю, не в одного защемить серце, коли читатиме ряд- ки про цю славетну родину. Слава Богу, сьогодні знане ім’я Платона Симиренка, як і сина його Левка Платоновича, як і внука Володимира Левковича. Але був час, коли понищена московщиною і московськими наїзниками та нахлібниками родина поступово відходила в небуття людської пам’яті. І не тільки на теренах, що звалися совіцькою державою. В одному з листів в Україну Тетяна з гіркотою писала, як попросили її на якійсь українській імпрезі прочитати доповідь і вона запропонувала оповісти про родину Симиренків. Але у відповідь почула: “Е, пані Т., про свою родину ми всі можемо говорити. Ми хочемо про когось славного”. Не знають про Симиренків і неукраїнські спеціалісти. Ті, що знали, давно повмирали. А сучасним не було від кого почути. Слова доньки ваги не мають”.

Михайло Слабо- шпицький листувався з донькою Володимира Симиренка, і з тих листів рядок за рядком наповнювався життєпис видатного вченого, що зовсім ще юним мріяв “вкрити садом весь світ”.

Батько Тетяни таки натерпівся за життя від московських “мічурінців” та яничарів: чималенько вони накоїли лиха… Від тридцятих років і до середини шістдесятих ті “мічурінці” в поті чола закопували у могилу генетику і всю біологічну науку. Руйнівники храму знань увірвалися в тодішнє життя раптово, з під сатанинських копит здійняли хмари отруйної куряви, тисячі смертей лишивши по собі, і так само раптово щезли у безвість. Пам’ятаю, що в другому корпусі Української сільськогосподарської академії у Голосієво висів величезний, на всю стіну портрет “мічурінця” Трохима Лисенка. І от одного ранку дивлюся — змінилося щось: і справді, де ввечері висів той портрет, тепер бачу точно такий же за розмірами портрет священика, моравського біолога та ботаніка, одного із фундаторів сучасної генетики Грегора Менделя…

Старше покоління пригадує, що найбільшою науковою лайкою був… “вейсманізм-морганізм-менделізм”. Як і пам’ятає зарозумілий поклик Мічуріна: “Ми не повинні чекати милості від природи, взяти її — наше завдання”. І от у Володимира Симиренка виникло і наростало протистояння з “мічурінцями”, які в місті Козлові на Тамбовщині відкрили Всесоюзний інститут плодового і ягідного господарства та тужилися підгребти під себе всю біологічну науку. То було дивне протистояння з “козловцями”: Володимир Симиренко, що став професором Київського політехнічного інституту, Уманського і Полтавського інститутів — і дядько-самоучка, хоча від природи здібний, але який навіть гімназії не закінчив, товарний касир і монтер годинників. Симиренко в двадцятому році вже очолював секцію садівництва та городництва Всеукраїнського комітету, коли Мічурін для підробітку ще діряві відра латав: радянська влада копійки платила, доки совіцька політика не ввірвалась смерчем в біологію… Володимр Симиренко не прогинався від тих спроб “підгребти науку та науковців”, він не боявся з високих наукових трибун невігластво назвати невіглаством:

— Я з його методом не погоджуюсь, не погоджується з ним і низка інших працівників. Ми знаємо, що з цього приводу є цілий ряд думок. Іван Володимирович Мічурін вважає, що можна вивести гібриди шляхом схрещування, і що можна шляхом застосування ментора змінити генетичну суть гібридів. Я в цьому випадку в це не вірю, я вважаю, що це не метод, і такої ж точки зору дотримується величезна кількість людей як у нас в Союзі, так і за його межами.

Вченому світового рівня, який ще в юності мріяв “вкрити садом весь світ”, виголошують смертний вирок — раз, і вдруге, і куля пришельця зі сходу спиняє його життя.

Тетяна Володимирівна Симиренко була вдячним кореспондентом у листуванні. Вона все, що знаходила в публікаціях про родину, старанно копіювала і пересилала Михайлові Федотовичу. А як вийшла у світ книга М. Слабошпицького “Українські меценати”, то не стрималася у листі: “Геть розчу- лилась, побачивши Платона і Василя Федів на обкладинці, а Тет. Ів. на заголовній сторінці. […] Культурне, елегантне видання”.

А ще Ліга українських меценатів, де виконавчим директором Михайло Слабошпицький, заснувала премію імені Василя Симиренка, якої удостоюються за видатний внесок у державне будівництво України, за сприяння піднесенню авторитету України у світі.

Книга “Протирання дзеркала” розпочинається цікавими епіграфами. Габріель Гарсіа Маркес: “Немає на світі нічого важчого за життя”. То, може, перед читачем видання, яке виквашене геть в песимізмі, що ні на яких вітрах не вивітриться та не просушиться? А дзуськи, в цій книзі і зловорожий дідько не знайде скиглення і ниття, хоч тут багато важкої правди, страждань та поневірянь. Автор редакторським олівцем гірких сторінок не креслив; навпаки, книга потужно заряджає “акумулятори душі”. І це підкреслює ще один вислів-епіграф Ганса Сельє: “Для того, хто нікуди не пливе, не буває попутного вітру”.

Отож “дзеркало протерто”. Магічне те дзеркало: в ньому раптово бачимо напрочуд дивні картини, де забуті герої, не вигадані і не намальовані, не з бронзи або граніту, а живі, з радощами нечастими, зате часто з щемким болем, з долями, які несли на своїх натруджених плечах, не нарікаючи на ношу, хоч від неї давно вже на тілі мозолі криваві; вони згиналися під тою ношею, але не кидали і не каялися, коли йшлося про служіння рідному краю; в тому дзеркалі стрімкість подій близилася до швидкості світла і за всіма законами фізики неймовірно стискувався час та викривлювався простір: хтось жахнеться, зазирнувши в те дзеркало, забачивши в ньому ницість, страждання і кров та зраду, а хтось на те не зауважить, а бачитиме істинних лицарів, прекрасних синів і доньок землі своєї, чия велич, значення чиє і через скло запотіле видніється зримо та лишається вже на віки.

Щодо автора книги, то він у жодному розділі не давав оцінку собі, не міряв на метри, фути чи ярди свій творчий зріст, хіба он прорвалося мимоволі:

“Мене запитували: чи хотів би я жити в Канаді? Так, відповідав я. Хотів би. Якщо б удома не було могил моїх батьків і предків. Якщо б я не був українським літератором, який, на мою гадку, таки мусить бути зі своїм народом. Мені не раз було сумно, а поінколи (в Кучмині часи) навіть огидно повертатися в Україну. Але я повертався. Хоч міг дозволити собі — і мав для цього всі умови, — лишитися там. Тут мій дім і моя життєва пристань. І на те нема ради”.

Джерело: “Слово Просвіти” від 31.07.2017р.