В майстерні блазнів
Про проблеми виховання національного духу та почуття патріотизму у підростаючого покоління.
Доля закинула Ольгу Занько у Варшаву, судилося стати їй нянею-опікункою близнят-«чворачок». То була нелегка праця. Щоправда, Олена і поміч мала, і шану в сім’ї – ніхто за стіл не сяде, доки няня не зійде в їдальню.
Коли ж настав час і вона повернулася в Україну, то ще довго дітлахи телефонували своїй улюбленій няні, плакали і просили до них приїхати та співали крізь сльози у слухавку українських пісень…
Скільки люду нашого по світах? Хтось каже, що три мільйони, хтось – сім, а дехто й десяток може назвати. І це поїхали люди в розквіті сил, яким, видавалося б, є до чого докласти ума і рук на своїй землі – перспективні вчені, яких охоче запрошують далекоглядні зарубіжні інституції, добрі педагоги, яким годі мріяти про фахову роботу, доглядати зможуть там хіба престарілих, найкваліфікованіші будівельники – халтурникам в тих краях робити нічого.
Але то не єдині втрати. Через демографічну ситуацію вже випускників наших шкіл почали охоче запрошувати в учбові заклади сусідніх країн – маю на увазі Польщу, Чехію і, зрозуміло, Росію.
Як змінюється від того потуга нашого суспільства, як відбувається тихе його обезкровлення – марне навіть ставити таке запитання. Тож невипадково, попри шаманські заклинання урядовців, що «жити стало веселіше», індекс людського розвитку за даними ООН свідчить зовсім про інше. Якщо в 2010 році Україна в цьому престижному рейтингу посідала далеко не престижне для себе 69 місце, то в 2011-му «пірнула» аж на 76-те. Індекси розвитку демократії, індекси конкурентоспроможності та інші поважні показники навіть не хочеться згадувати – зате по корупції ми сусідимо з Папуа-Новою Гвінеєю.
Країну топлять на очах. І одним із засобів, можливо найефективнішим, ці «лоцмани» вважають, здається, системне одурманення, поряд з футболізацією практикується ретельна і добра продумана дебілізація.\Автор не є ворогом футболу, що став істинно народною забавкою; та все в міру, якби бодай четвертина коштів з Євро-2012 та припала культурі – нездійсненна мрія…\ Небо над нами всі попередні влади по черзі прогуляли, пропили та на петровські кораблі віддали, бо ефір над нашими головами чий завгодно, лишень не український.
Неймовірно: на одному з телеканалів дивлюся мультик на історичну тему і диву даюся, як дітям з настирністю дятла вбивають в голівки: «Київську Русь, київську імперію заснували пришельці з Новгорода». Невипадково недавно Оксана Забужко із гіркотою казала, що масова таблоїдизаіція українських ЗМІ є цілком програмовою, політичною і соціальною інженерією, яка в країнах європейської унії, де цей процес помітили раніше, отримала цілком вже прийнятий і в академічному середовищі вживаний за згодою термін – «путінізація ЗМІ».
Колись вусатий генералісимус, «в языкознании познавший толк», просторікував, як нам швидше і глибше забути материнську мову, сьогодні заробітчани чужих спецлужб з фальшими полковницькими погонами, добутими рекетирською методою, щомоці тужаться, аби ми забули свою історію. Виділені кошти \якщо тільки були виділені\ на просування української книги і культури загалом чиновниками пропиваються на фуршетах, а письменники на форуми книг приїжджають власним коштом – згадаймо, бодай, Варшаву. На останній виставці в Франкфурті український павільон став зразком несмаку, а за розміром в шість разів був меншим, як підрахували, за Словаччини, хоч наша держава разів у дванадцять більша землею за цю сусідку.
Скидається на те, що в країні цілком легально діють якісь середньовічні компрачикоси, відомі з роману Віктора Гюго «Людина, яка сміється» та з поеми Віктора Лазарука «Компрачикоси». То вони в лихі середньовічні роки нишком купляли або викрадали дітей, то вони, шайки контрабандистів, волоцюг і жебраків, робили з крадених діток блазнів, калічили їх, перетворюючи в карликів та горбунів і продаючи нещасних монаршим дворам. Ремесло ж сучасних компрачикосів ще більш складне та витончене, бо належить їм горбунів душею і карликів сумлінням творити навіть з дорослих людей, аби продати потім власникам металургійних та хімкомбінатів.
Ось на сайті «Історичної правди» стоять поряд \символічно!\ два матеріали. «Депутати сільради на Черкащині злякалися пам’ятника воїнам УНР» і другий – «У Литві відкрили пам’ятний знак Коновальцю». Той знак відкрито у Каунасі, в іншій державі, на будинку, де мешкав колись полковник. А от у своїй країні, в черкаському селі Сухини щодо пам’ятника воїнам УНР сперш ухвалили позитивне рішення. Можна уявити, скільки старань доклали новітні компрачикоси \мовляв, після таких рішень можна забути про газифікацію села\, щоб зламати власне ухвалене рішення, натомість для пам’ятника запропонували місце чи то за селом у ямі, чи в низині за школою, неподалік з громадським туалетом, чи \ подалі від панських очей – і людських також\ на подвір’ї фельдшерсько-акушерського пункту.
Зрозуміти цих майстрів калічити душі нескладно. Коли проаналізували підсумки минулих парламентських виборів, то з’ясувалося, що в Партії регіонів найвища підтримка була серед виборців з неповною середньою освітою і вона неухильно зменшувалася із зростанням освітнього рівня. Натомість в «Свободі», для прикладу, чомусь істотно зростала кількість прихильників із зростанням їх рівня освіти.
Ось хто об’єктивно потрібен новітнім компрачикосам: роботяга з неповною середньою, якому байдужі всі оті культурницькі та національні вигадки інтелігентів і який зміну «вкалував», а тоді душу, сперш зарядивши її рідиною в сорок обертів, на всю ширину горлянки відведе на футбольному матчі. Хай тут собі викричиться, а то, чого доброго, буде на мітингу десь про права людські раптом вигукувати, про соціальні права чи екологію.
Байдуже, якщо цей роботяга врешті-решт цілком закономірно може деградувати – на його місці з’явиться китаєць, в’єтнамець чи імігрант з Пакистану, чемний, слухняний і невибаливий. Глобалізація, мовляв, що тут поробиш. Для тих сліпоглухонімих «лоцманів» зовсім не вартою уваги є чомусь цьогорічна заява французького президента, а за нею схожа заява німецького канцлера та англійського прем’єра, що політика полікультурності в них зазнала краху. Демографічний вакуум, нестачу робочої сили сподівалися вони перекрити імігрантами – та не все так сталося, як гадалося, механічно витворений поліетнічний людський вінігрет не стає за рік чи кілька толерантним суспільством. По кількасот автомашин за одну ніч палали в Парижі, не бракувало безладу в багатьох інших європейських містах.
Звісно, від глобалізації нікуди дітися. Але вона не вселенський бардак, як витворюється міф-страшилка в майстернях блазнів, не нова Вавилонська вежа, таки вистачить розуму в гомо сапієнс поєднати інтерес вселюдський з інтересом народу, що низку століть чи навіть тисячоліть господарював на дарованій Богом землі. І буде то аж ніяк не всеземний новітній колгосп, бо що з тим колгоспом вдіялося – на наших очах та на нашій пам’яті.
Водночас з іншого боку варто замислитися над дивовижними словами Петра Яцика, сказаними \ген-ген!\ ще в далекому 1991 році, словами з книги про нього Михайла Слабошпицького: «Треба пам’ятати, що нині світ — це одне глобальне село. Великі корпорації — невидимий уряд — перебирають і монополізують життя. Давня мудрість стверджує, що ніхто не може бути незалежним політичне, поки він залежний економічно…Тепер в Україні, може, 2% підприємств в українських руках. Великі чужі корпорації — німецькі, американські, французькі, японські, корейські — починають там свої бізнеси, бо вони мають засоби, знання, досвід. Вони відкриють там свої філії й дозволять наступному урядові бути українським урядом, з блакитно-жовтим прапором, але забиратимуть дивіденди на свої вклади й експлуатуватимуть наш народ знову, бо ми не досить готові взяти економіку в свої власні руки… Інша проблема — брак людей, які мають волю взяти відповідальність за встановлення порядку в Україні у свої руки, хоч є чимало високоосвічених і кваліфікованих людей. Можливо, це тому, що ми ніколи не хотіли бути «акулами», а тільки «дрібною рибою». Але я не бажаю з цим погодитися…»
На риторичне запитання Петра Яцика: «Де наші Рокфелери?» треба було насамперш давати відповідь урядам часів Л.Кравчука, Л,Кучми, В,Ющенка, але й нинішні часи будуть втрачені безнадійно, якщо український капітал не матиме на своїй землі преференцій. А чужий капітал різний буває, дехто охоче стає у поміч новітнім компрачикосам будувати майстерні блазнів і світоглядних та духовних калік.
Є тільки одна сила, яка здатна повалити запліснявілі та порослі слизькими мохами стіни майстерень компрачикосів, спинити інтелектуальне обезкровлення та деградацію, перетворення суспільства в лякливий табун – українська інтелігенція. Бо вона не забула ще слова митрополита Іларіона: «Кожен народ – то квітка на луці Божім цвітучім».
Джерело: “Сім’я і дім”, 20-26.12.2012р.
