«Відчепіться, ніколи нам…»

Переді мною один цікавий документ.
Поважний такий, з гербом і написом угорі: «Верховна Рада України».
То відповідь на звернення сесій кількох обласних рад. Від імені сотень тисяч неповинно скривджених зверталися депутати з різних країв: потрібна історична справедливість стосовно українців, депортованих з Холмщини, Підляшшя, Бойківщини та Лемківщини у війну та по Другій світовій.
– Нас вкинули у телятник і повезли в запорізькі степи… Ще казали не брати картоплі й збіжжя, мовляв, там вам повернуть, – оповідає славний краянин наш, письменник Йосип Струцюк. – Але як приїхали, то нічого й нікому не повернули. «Знаєте, не вродило, – потішило тамтешнє начальство. – Обов’язково наступного року повернемо». Наступного року почули ту саму відповідь. І так вчинили з усіма земляками, що депортували з села Стрільці, того самого, де за переданням стояла кріпка застава Данила Галицького і яке першим спізнало трагедію депортації. Потім звідти ледве втекли на Волинь від голодної смерті.
– Нашу сім’ю депортували на Одещину, – пригадує Марія Білозір. – А жити ми мали в землянці, шестеро душ, у тісняві тій навіть непросто було розминутися…
Заходжу в пошукову систему в інтернеті і бачу вже в першому рядку: «Депортация народов СССР». Тут оповідається про виселення люду німецької і польської національності, депортацію калмиків, інгушів, чеченців, кримських татар, понтійських греків, турків-месхетинців, курдів та карачаївців, балкар і фінів… От тільки сотень тисяч українців чомусь так у переліку і не знайшов.
У відповіді з гербом та титулом високої нашої державної інституції, щоправда, згадується відповідний проект закону депутата і письменника М. Косіва та інших обранців. Читаю у відповіді й очам не вірю: «Проте зазначений законопроект за пропозиціями окремих депутатських фракцій був вилучений з порядку денного шостої сесії парламенту та, як наслідок, відповідно до вимог Регламенту Верховної Ради України, вважається відхиленим».
І справді, чого вони чіпляються до тої Верховної Ради? Все, що було на цій землі, дісталося будь-кому, тільки не автохтонам, навіть небо над згаданою землею давно пропили і на відомі кораблі віддали, бо те небо, себто телерадіоефір, можна вважати яким завгодно, тільки не українським. Тут хіба дещиця добра ще лишилася, тож треба встигати. А вони: депортація, депортація та справедливість якась історична. Відчепіться, ніколи нам…
Істинно символічно починається лист із парламенту: «За дорученням Голови Верховної Ради України Литвина В. М…»

 

Джерело: “Літературна Україна”, 14.10.2010р.