Відповіді на запитання Василя Капкана для литовської преси
– Ви пишете вже низку років. Переклади Ваших книг було зроблено на сусідні російську та білоруську мови. І ось тепер Ви вирішили опублікувати книгу литовською мовою. Чому литовською?
– Я мешкаю десь в хвилинах семи-восьми їзди від замку Любарта, майже щодня проїжджаю мимо нього. І мене завжди цікавили люди, які жили на цій землі, в цьому замку, про що мріяли, думали і клопоталися. Серед тих, хто тут перебував, піднімався на замкові вежі і в роздумах оглядав довколишні вигини рік, луки та переліски – Софія Вітотівна. Якщо про славетного батька написано більше, хоча, звісно, далеко не все, то про Софію у нас невиправдано мало. А це ж одна з найосвіченіших жінок тогочасної Європи, яка чимало подорожувала і світів побачила, знавець багатьох мов. Як на мене, то зовсім не розроблена тема цивілізаторської ролі Софії в тогочасному забутому людьми і Богом, закинутоиу десь на пограниччя з великим світом Московському царстві.
Бачення українськими очима, серед іншого, знакової постаті Софії у ті часи і хотілося б передати литовському читачеві.
Чи правда, що книга була перекладена з рукопису і що її ще не бачили навіть в Україні?
– Правда. Одночасно книга готувалася до друку в шанованому у нашій державі видавництві «Ярославів Вал», що славиться «високою планкою» своєї друкованої продукції. Проте в Литві книга вийшла на кілька тижнів раніше.
Історичні романи – дуже специфічний жанр, за який братися наважується не кожен письменник. Наприклад, у Литві таких письменників лише одиниці. Чому Ви вибрали написання саме історичних романів?
– Наче з волі лихого чарівника, багато замулено і скаламучено в описах нашої минувшини.
В недавньому зовсім заідеологізована, здебільшого перекручена, а часто цілковито вигадана \тут дозволено навіть вжити термін – вибрехана\ історія породжує зрозумілий спротив. В ній не було місця надто багатьом визначним постатям, що насправді творили час, визначали його дух, устремління й тенденції. Гадаю, литовський читач, особливо старшого покоління, зрозуміє мене.
А ще те захоплення історичною тематикою спричинив, якщо відверто, звичайнісінький людський інтерес і бажання поділитися з читачем відкритим наново і побаченим. Ось моя перша книга у цьому руслі «Гетьманич Орлик» про сина гетьмана України, творця чи не першої конституції на нашому континенті Пилипа Орлика. Сповнене карколомних пригод життя гетьманича, дипломата й розвідника, визначного війського і державного діяча, польного маршала Франції, стачить на низку телевізійних супербойовиків. До слова, син безсумнівно перебував під світоглядним й моральним впливом Пилипа Орлика, уродженця Віленщини тодішньої, вихованця Віленського колегіуму, а згодом Києво-Могилянки.
Потім була книги про причисленого до лику святих. бунтівного митрополита Арсенія Мацієвича, якого розпусниця Катерина ІІ живцем замурувала у Ревельській фортеці, забороненого раніше класика української літератури, дипломата, педагога і міністра охорони здоров’я часів УНР Модеста Левицького, збірка оповідань про долі близько трьох десятків малознаних імен або малознаних епізодів з життя їхнього «Імена твої, Україно».. Добру пресу зібрав «Отаман Чайка» про популярного у свій час письменника та війського діяча Міхала Чайковського, генерал-лейтенанта турецької армії, сподвижника іншого вихованця Віленського університету Адама Міцкевича: Міцкевич допомагав і боронив Чайковського в непростих тогочасних реаліях. «Капелан Армії УНР» – про подвиг духівництва, «Діти Яфета» – про визначного філософа і державного діяча В’ячеслава Липнського, а тепер ось, завдяки турботі шанованого в Україні і Литві Василя Капкана, книга, де йдеться про литовсько-руську добу крізь призму українських визвольних змагань..
Судити читачеві, звісно, та чи інша книга авторові вдалася чині, але що багато постатей вкрай потрібно повернути з минувшини – навмисне або ненавмисне призабутої – те для мене однозначне.
Про що Ваша книга «Самоцвіт» («Таємниця діаманту з корони» – лит. назва)? Чим ця книга відрізняється від інших Вами написаних книг? Чим ця книга є актуальною для литовців? Що вона дасть для української спільноти у Литві?Що нового дізнаються читачі?
В книзі подана художня версія історії корони третього українського короля Юрія ІІ, зятя засновника Вільнюса Гедиміна. Можна висловити лишень жаль, що не густо маємо грунтовних наукових досліджень цього часу і обставин
У вельми строкатій і вельми картатій європейській історії багато сторінок драматичних і не менше трагічних. Але є серед них і світлі – до таких, для мене, безсумнівно, належить історія співжиття на одній землі литовського і українського народів. Тутешній люд з розумінням сприйняв ту повагу до предковічних звичаїв Русі, те проголошене литовськими князями: «Ми старини не рушаємо, а новини не вводимо»; якась співзвучність в душах людських, певне, була. Невипадково дослідники Литовських статутів \1529, 1566, 1588 рр.\ знаходять у них багато спорідненого у звичаях і писаних нормах українського права, зокрема, в «Руській правді», у побутуванні традицій народу ще Русі Київської.
У генетичній пам’яті люду нашого подібна толерантність вельми контрастувала не з одним непроханим пришельцем, наїзником і загарбником, не з однією займанщиною, на які так багата, на жаль, українська історія.
Толерантність між людом, якому суджено долею жити на одній землі. в усі часи важила надто багато, тим паче значення її особливе сьогодні, з настанням глобалізації, коли рух людський з краю у край лише пришвидшується.
Чи плануєте Ви випустити і більше книг литовською мовою?
Так, якщо зумію написати достойне й важливе для вибагливого литовського читача.
Які, в цілому, Ваші, як письменника, найближчі плани?
Зізнаюся, що паралельно збираю матеріал для двох різних книг. Одна – то доля князя Луцького Ростислава Михайловича, що Лучеськ «на кормління» отримав 1240 року – бана \князя/ згодом Мачви, Белграда, тестя болгарського царя Михаїл І Асеня, тестя чеського короля Отокара ІІ, що заснував Кьонінсберг, і т.д.
Дуже цікава тема протистояння двох славетних моїх земляків – святого Йосафата Кунцевича з княжого города Володимира і Мелетія Смотрицького, похованого в Дермані. Прикметно, що долі обох, в один час затятих опонентів \деякі дослідники схильні думати, що несправедливі, засновані на чутках, випади Смотрицького, хоч і без прямих закликів, частково спричинили загибель Кунцевича\, долі обох архієпископів пов’язані з Віленським монастирем.
Попри століття, що розділяють нас від тої доби, тема актуальна достатньо: йдеться-бо про цивілізаційний вибір України.
Але одної теми замало, навіть захоплюючої вельми, потрібно зібрати грунтовний матеріал, а ще віднайти той вдалий «ключик», яким можна розкрити тему.
Що об’єднує Литву та Україну? Тільки історичні зв’язки?
У січні 1991 року, в трагічні і переломні для литовського народу дні, коли за омріяну свободу пролилася кров на вулицях Вільнюса, українці були разом з литовцями. В луцькій міській газеті «Народна трибуна», яку я тоді редагував, ми на першій сторінці дали добірку матеріалів «Імперський чобіт топче Литву» – з телеграмою солідарності, публікаціями «Сьогодні Литва – завтра Україна», «Інтервенти на вулицях Вільнюса», зорганізували мітинги. А ще ж живий був СРСР, всесильне КДБ, повновладні обкоми КПРС. Нас, як мовлять галичани, «сі тєгала» прокуратура, ми відбивалися, як могли. Але ми не мали права стояти осторонь. Журналісти газети, і серед них Андрій Криштальський, нині відомий український письменник і видавець, не могли забути тої помочі, яку надавали литовці нам, зокрема «Саюдіс» і Василь Капкан особисто, перед тим, у такі ж тяжкі для нашого краю дні. А.Криштальський видавав у восьмидесяті роки підпільну газету «Вітер надії», її неможливо було видрукувати в Україні, тож возили нишком матеріали у Вільнюс, а вже з Литви, зі всіма конспіративними пересторогами, доставляи сюди, на Волинь, і видання розходилося поміж люду.
З великим пошануванням ставимося ми сьогодні до того, що робить Литва для євроінтеграційного просування України. Гадаю, нам треба й надалі міцно за руки триматися.
З книгою на Вільнюській книжковій ярмарці познайомляться не тільки читачі, але вочевидь її в перший раз побачите і Ви. В презентації книги візьмуть участь історики з Литви, України і навіть Посол України в Литві. Очевидно, що Ви дійсно є важливою і шанованою людиною. Що Ви самі очікуєте від візиту в Литву?
– Мені доводилося бувати не на одному книжковому ярмарку. А от на Вільнюському міжнародному – досі не випадало. Водночас багато читав про успіх його, численні і цікаві зустрічі; важливо також відслідкувати сучасні тенденції у книговидавництві.
А ще просто хочеться побродити вулицями міста, істино культурної столиці Європи, міста, в якому так давно вже не був – є ж такий різновид ностальгії
