Вірнопідданний лісу і дібров
Миколу, з яким я сидів за однією партою, вчитель літератури викликав до дошки.
Мій однокласник відповідав вправно, дав характеристику героям твору – одне слово, очікував цілком пристойної оцінки. Але педагога у відповіді щось стривожило, він слухав, злегка перехиливши голову, як слухає досвідчений музикант новачка, чи той не сфальшивив.
По закінченні вчитель поставив тільки одне запитання:
– А за якими книгами ти готувався?
Хлопець мовчки подав підручника.
Учитель підійшов до вікна, відчинив його і щомоці пожбурив – у повітрі ображено залопотіли сторінки.
– Я ж просив вас усіх готувалися лише за оригіналами. Оце книга! – вчитель урочисто підняв угору двотомник літературного твору.
Тим учителем був Віктор Лазарук.
Не беруся судити, чи з погляду педагогіки то правильний учинок. Зате беруся твердити, що Віктор Лазарук був блискучим учителем – його захоплення літературою, його любов до літератури загалом і поезії зокрема передавалася якимись невидимими хвилями й залишалася в учнів на все життя.
Педагог такого рівня міг би, звичайно, викладати в будь-якому виші, робити успішну наукову кар’єру. Міг би, але… не міг. У студентській кімнаті старшокурсника Львівського університету Віктора Лазарука знайшли заборонені книги, здається, Богдана Лепкого.
Тож школі у віддаленому поліському селі з красномовною назвою Заболоття поталанило… Власне кажучи, таке направлення було не вельми завуальованою формою політичного заслання для молодого поета і педагога. До речі, у ті часи (друга половина 50-х – початок 60-х) така доля спіткала багатьох вільнодумців. Дмитра Полікарповича Іващенка, для прикладу, довгі роки також ганяли найвіддаленішими поліськими селами.
Ніхто не змушував Віктора Антоновича збирати охочих до малювання школярів і вчити їх писати етюди з природи. Навіть не знаю, чи в хитромудрих шкільних звітах згадувався поетичний гурток, зате добре пам’ятаються захоплені обличчя одноліток, які переймали від вчителя мистецтво творення поезії. П’ятий десяток років збігає відтоді, учасницю того гуртка Марію Лютяницю, певне, й не бачив після школи ні разу, не впізнав би, звісно, тепер при зустрічі, але досі у пам’яті її рядки, що їх прочитала на гуртку:
Напевно, берег знає,
Що річці спать пора.
Іде собі, співає
Весела дітвора.
На тлі нерідко казенного викладання із вуст молодого вчителя, енергійного, рвучкого, з якимось особливим блиском в очах, поезія зазвучала у своїй первісній, незайманій чистоті: світ прекрасний, мистецтво слова прекрасне, вчувалося поміж рядків, воно підносить людину над сірими буднями, над марнотою і дріб’язком повсякдення.
Українська і світова поезія сяяли новими, незнаними, несподіваними гранями, а ще багато дізнавалися учні такого, про що не писалося в тогочасних підручниках.
Не писалося про все найваговитіше. Спалах поетів-шістдесятників… Поезія молодого Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Ліни Костенко – всієї генерації славної митців, доробок яких нині є окрасою української культури, – не потрапляла у шкільні програми. Учні ж Віктора Лазарука про найцікавіші публікації дізнавалися майже одразу.
В офіційній пресі (а іншої не було) висміювали Драча: ну як це сонце може їхати на велосипеді, обминаючи хмари у небі? Діставалося Миколі Вінграновському, іншими письменникам, твори яких увійшли до золотого фонду нашої культури.
Тоді Віктор Лазарук силами старшокласників ставить «Демона» Вінграновського. Тривалі репетиції, довгі пошуки музичного супроводу, аж доки не спинилися на музиці Гріга, пошуки якогось обладнання для створення світлових ефектів (навіть комбайнові фари знадобилися). «Демона» на столичній сцені, певно, не просто поставити, а тут, за лісами, за болотами, у селі Заболоття…
У жорстокий час цензури, чиновницько-партійного пресингу, кидав Байрон у зал такі гіркі, водночас нечувано бунтівні рядки:
Не нарікай на мене, давній друг!
Дорога людства – помилки і жертви.
І наше людство – юрмище хапуг,
Щоб тільки красти, спати, жерти.
Любов у нім дорівнює ганьбі!
Свобода четвертується законом!
Розгоном мрій і творчості розгоном.
На цій землі не здобрувать тобі!
Переповнений зал зривався оплесками, витав якийсь особливий дух – дух справжнього мистецтва, що підносить людину над буденними мулами. Відчували це всі: від письменників і поетів, що приїхали у віддалене поліське селище на цей творчий вечір, до простих робітників.
Збігали роки, але все те у пам’яті, дивуюся тільки, як за «четвертовану свободу», «творчості розгон» не одержав від влади Віктор Антонович відповідно до цього останнього рядка – «на цій землі не здобрувать тобі». Хоча серйозні неприємності Віктор Лазарук від «всевидючого ока» мав не один раз і не два.
Пам’ятається, на постановку «Демона» відгукнулася і обласна преса, і радіо, і преса столична.
Далеченько вже ті роки, а й досі, навіть дивлячись новини по телевізору, може спливти на пам’ять переповнений зал клубу деревообробного заводу і слова, що відлунюють залом…
Не сплять мої політики сумні!
Базіки многотрудні, величаві!
Попростирали язики криваві…
Вічний бунтівник Віктор Лазарук ставав найсмиреннішим послушником тільки тоді, коли залишався наодинці з природою або на папір лягали рядки про природу. Це взагалі окрема тема – поліська земля, українська земля у творчості Віктора Лазарука. На цю тему науковці можуть оберемки дисертацій захищати. Якось я навіть наважився на експеримент: розгортав на будь-якій сторінці книги Віктора Антоновича й починав прискіпливо придивлятися, а чи є тут щось про природу… Не знайшов я такого твору, де б не було про бодай кілька штрихів про неї, бодай кілька розмашистих ліній олівцем або пензлем майстра-художника, таки не знайшов, каюся.
Кожен для себе у творах Віктора Лазарука може знайти щось таке, від чого щемітиме серце, спливатимуть у пам’яті далекі спомини, а то й просто рядки викличуть добру усмішку. Їй-богу, не тільки в дні народження згадується строфа:
Ми витрушуєм старість, як зілля із волока,
Ми не віримо в чудо, проте
Свищуть раки, вертається молодість,
В лісі папороть буйно цвіте.
«Вірнопідданий лісу і дібров», вірнопідданий волинській і українській землі, Віктор Лазарук вклав фантастичну, неосяжну працю в роман «Світязь». Тільки люди з близького кола можуть знати, радше навіть лише здогадуватися, скільки архівів перерито-перекопано, скільки зустрічей із поліським людом відбулося, а скільки ночей недоспано – того не відає, певне, ніхто. Тому про «Світязь» не насмілюся говорити кількома абзацами, бо то має бути окрема і велика розмова. Того, що вже сказано в українській літературній критиці, а сказано таки вельми добре слово, однаково замало, твір ще буде належно поцінований і пошанований.
А от уже зовсім нічого не сказано про Віктора Лазарука як про палкого захисника природи, кваліфікованого далебі еколога. Хіба черствий чиновний люд десь по закутках міг бурчати, і то тільки по закутках, бо на відкриту дискусію не кожен із них наважиться: тут замало гучної посади, тут потрібні аргументи, кругозір, нерідко ґрунтовне знання навіть історії своєї землі.
Анічогісінько не сказано про Віктора Лазарука як громадського діяча, що стояв біля витоків Народного Руху у краї, його виступи досі пам’ятають на перших мітингах, учасника першого з’їзду Народного Руху… Гадаю, усе це ще попереду.
Па очах стоїть вечір, багаття потріскує на березі Турії, і звучить поезія, яка по особливому сприймається під цим темно-синім вечірнім бездонним небом, розкресленим жовтогарячими іскрами.
От і зайшло. Відговорило.
А нам ясніє, мов зійшло.
Тумане мій, торкни вітрилом,
Ляж, тихе слово, на чоло…
Високий батьку, щедра мати,
Світ постеліте для добра!
Хто може нас переконати,
Що ми не з кореня Дніпра?
Багато в цьому житті скороминущого, тлінного, але, слава Богу, є і нетлінне. Спочатку було Слово, воно і залишиться на віки-вічні.
