Вірте у світ без іржі
Над цією книгою коли всміхнешся, коли щиро розрегочешся, а коли усмішка буде з легким смутком. У видавництві «Твердиня» вийшла прекрасна книга Наталії Шепель «Вустами янголів» – видання, де наше життя і весь світ передається очима та вустами дітей. Навгад відкриваю, сторінка чотирнадцята:
«Бабуся поливає городину.
– Полий і мене,-пропонує Наталя,- а то зав’яну»
Або: «Мамо, дивися, а сонечко надворі по снігу бігає!»
А ще: «Гримить і блискає. Влад дивиться у вікно і каже:
– Хмарка фотографується».
То тільки здається, що безтурботний дитячий щебет просто тішить рідню, насправді дитячі очиці помічають вельми серйозні дорослі проблеми.
«Дід з бабою приїхали з дачі.
Наталя до них з наболілим запитанням:
-А що мені зайчик передав?
Дідусь дає одну цукерку…
-Що, зайчикові затримали пенсію?-дивується Наталя.»
Особливе місце телебачення в сім’ї, причому, як самого телепродукта, так і вибору програм старшими.
На екрані – черговий серіал, хлопчик Роман заучує домашню адресу
Бабуся запитує:
-В якому селі ти живеш?
– У селі Кути,- відповідає Роман.
-А який це район?
-Район Беверлі-Хіллз.
Тут є над чим дорослим подумати і засмутитися…А ще гіркі роздуми викликають ось такі картинки.
Ганнуся розмалювала все тіло маркером.
-Навіщо це ти зробила?- сварить мама.
– Я –командос.
Та зовсім зле на душі у дорослих, коли після чергового перегляду чергового бойовика дитина у жарт душить кішку – вона на екрані зовсім не в жарт бачила « подвиг» подібний з людьми командос.
Де ж ваш вітчизняний телепродукт?- питають з докором дитячі очиці.- Доки будете ви, поважні дорослі, годувати нас лише жахами і жорстокістю? А якщо свого бракує через державну нерозважливість і слабоумство \ бо таки є в нас і достойна література, і митці екрану\, то чого ви купляєте чуже лише найпаршивіше барахло, хіба тільки того, що хтось збути хоче його дешевше…
Є проблеми в сім’ї, які бачимо і наче не бачимо, але які допитливе свіже око малечі враз яскраво «підсвітить».
Дівчинка доміно називає «домики». Просить:
-Ану дай мені домики.
Висипала їх і, бавлячись, звертається до вигаданих учасників гри:
-Ну, мужики, сідайте…
Питають її:
– А жінки?
– А жінки нехай дивляться.
Правда ж, трапляється таке не раз, хай в тій чи іншій варіації?
А ось ще одна проблема, так легенько, манюсіньким штришком, підказана велемудрим дорослим.
Мама розмовляє з сином.
– Василю, скоро 8 Березня, свято всіх мам, бабусь і дівчаток.
– А коли буде татине березня?
Як на мене, то Василько так стисло озвучив вельми непросту нашу проблему. У сім’ї виховання більше лежить на мамі, хлопчик йде в дитсадок, а там вихователями жінки, в школі серед педагогів жіноцтво абсолютно переважає. От і формується в молодого чоловіка своєрідний «фемінізований» характер. Але в цьому житті потребується не тільки добре жіноче серце, сьогодні час вимагає ще й особистостей з сильним, крем’яним чи крицевим характером, потребуються особистості, які могли б стати ефективними командирами в армії, капітанами бізнесу, що беруть всю відповідальність на власні плечі і здатні пройти криголамами крізь товщі найміцніших кризових льодів, зрештою, державні мужі із незламною вдачею, що не дозволять топтати свою державу ніякому хижому і жадібному сусідові.
А ще книга Наталі Шепель неймовірна цікава письменникові і журналістові, педагогові і просто людині, яка не байдужа до рідної мови. Років дев’ять, певне, збирала авторка висловлювання дітей з усієї України, надіслані і публіковані в газеті «Сім’я і дім», і тепер сформовані в цілісну книгу. З цих сторінок віє родинним теплом і душевною добротою, поетичним світосприйманням і вірою в незіпсованість світу, не побитого іржею зла і лукавства – Христове «Будьте, як діти» мимоволі згадається… Це нереально переказати, треба просто читати.
А ще маленький народ вимагає без гучних слів поваги до себе, бо відчуття особистоті в кожного справді вроджене.
Крутить мама м’ясо на голубці, прибігає малий Ігорчик і набивається помогти.
Почувши у відповідь звичне «Ти ще маленький», резонно зауважує:
–
Але ж я таки чоловік!
