Високовольтна напруга слова
То таке розмаїття – почерків, стилів і композицій, бачень «внутрішнім оком»…Близько півтисячі творів «малої прози» надійшло на оголошений газетою «Сім’я і дім» загальнодержавний конкурс «Сила малого». Тішить не менше розмаїття географії: від Бахчисарая до Львова, від Харкова до Закарпаття, і навіть зовсім не близького Новосибірська. Отож новелістика дихає, пульсує, живе, цікавить люд творчий, слід гадати, цікавить і читача, попри млявий інтерес, а інколи й нехіть видавця. Хоча докір йому теж не сповна коректний, бо аматори капусти, яка все дешевшає, та їхні прихриплі підспівувачі з нешанованого хору недругів української книги відкинули було нашу видавничу справу отак років на сім. Та, слава Богу, українська книга виявилася куди дужчою терористів друкованого слова. Потрошки відходить воно від цієї кесонної хвороби і вписується в ринок, а новелістика починає конкурувати з більш прибутковими романами і повістями.
Щира дяка всім учасникам конкурсу, що надіслали свої роботи. Щира вдячність владним структурам Волині і Луцькій міській раді за поцінування сучасного літературного потоку.
Жорсткі умови конкурсу, бо не більше п’яти тисяч знаків повинно бути у творі, не відлякали авторів. Новела, шкіц, оповідання – інколи важко знайти в цих роботах жанрову грань. Колись академік Іван Денисюк жартував, що один його поважний колега, вчений- літературознавець, божився з кафедри, начебто він знає двадцять сім відмінностей між оповіданням і новелою. Однак по секрету потім, при чоловічій розмові, на вухо зізнався, що насправді різниці істотної не бачить жодної
Зрештою, справа не в дефініціях. Поряд із справді талановитими роботами у звичному в минулому ключі, рясно зустрічається непересічний антитрадиціоналізм, подекуди йоршистий, навіть задерикуватий, а «шепіт свідомості» раптом звучить голосно й виразно. Можна сперечатися, чи виправданий інколи такий чемний «послух» змісту вибраній автором формі, чи не силувано конкретний образ трансформується в багатозначний символ. Зате безперечна панічна втеча в багатьох творах від штампів, нерідко поетичний образ, навіть ліричний, вдається скласти з прозаїчних на позірний погляд «цеглинок», аналогічно тому як банальна цегла може витворити дизайнерськи і архітектурно вишуканий дім – тільки язиком прицмокнеш від мимовільного захоплення.
Немає потреби посилатися на окремі твори, журі визначилося з ТОП-100 і переможцями, а «розкид» бачення тільки свідчить про їх несхожість та неординарність. Важливо інше, під пером потужніших творів більш вирізьблено постають окремі явища, окремі порухи душі, досі якось багатьма непомічені – мав рацію, напевне, Оскар Уайльд, коли говорив: лондонські тумани не існували, доки їх не відкрило мистецтво.
Ліс нерівний, люди нерівні і публіковані в цьому збірнику речі, звісно, не під гребінку стрижені. Є новели вже відомих письменників, чиє слово, наче яблуко перед Спасом, вщерть соком іскристим налите, туге і пахуче. Є роботи тих авторів, хто лише ставить перо, кого попереду чекають немалі мозолі, аби створити істинно високовольтну напругу слова, потужне магнітне поле, яке втягне сповна в себе читача. Тому ні в кого не виникне, слід гадати, гонорової зверхності, зате природним буде побажання не загубитися в швидкоплинній літературній течії, як і в пружній притоці її – новелістиці.
Можливо, сердитий критик, нервово поправивши окуляри, закине окремим роботам деяку наївність, органічну, від нестачі професіоналізму, чи «навмисну», » мистецьку», не взявши за труд розібратися, яка ж то вона насправді. На те нема ради, безнадійна справа доводити, що світ найточніше малюється неіснуючими кольорами, які хіба тільки присняться в дитинстві. Джон Максвел Кутзее з цього приводу з сумом зітхне: «Чому ми втратили здатність жити у часі, як риби живуть у воді, а птахи в повітрі; чому жити забули, мов діти?» Здається, надійшла таки цілком придатна пора, аби життя виписувалося розкутими і не зачовганими, незасмальцьованими, «наївними» кольорами, аби новелістика розпустилася як дерево з настанням тепла і вигулькнуло з бруньок трохи липке і яскраве, ніжне, мов шкіра немовляти, ще не побите паршою та не погрижене зажерливою гусінню зелене листя, воно з’явиться на світ під переможні весняні громи і не знайдеться сили його виморити і засушити.
І ще одне, може воно й не стосується навпростець нашого конкурсу «Сила малого». А може й за великим рахунком стосується…Якби прислані твори читав соціолог чи соціальний психолог і цінив читане саме зі своєї «відомчої» дзвінниці, то, ймовірно, звернув би увагу на одну особливість. У цих творах нерідко є гіркота, є конфлікт поміж людьми, людини самої з собою у збентеженій душі, між особою і безсердечними, нерідко жорстокими «свинцевими» обставинами, та немає злоби, чорноротого каркання на весь білий світ, навіть в трагічному зберігається тиха людяність і не вичахле душевне тепло. Як писала тут в своїй новелі «Внутрішній світ» Вікторія Стах – трохи більше любові, і внутрішній світ знов бездоганним стане.
Ще можна на цьому світі жити.
