Вогонь, а не попіл

Іван Корсак та його історичні романи
Отже, останній роман, котрий устиг завершити Іван Корсак. Останній роман автора, який набрав такого потужного творчого розгону.
Роман, що став передчасною крапкою цієї цікавої творчої біографії.
Вже дописуючи твір, Іван Феодосійович обмовився мені про нього (сказав про абсолютно не-
відомий для нашого читача матеріал, що послужив основою твору), і я намагався уявити, в якій сюжетиці, тональності й стилістиці він буде втілений. І виявилося, що проти інших його романів цей твір, здається, найдинамічніший сюжетом і написаний дуже стримано; тут автор не зливається зі своїми персонажами, як, скажімо, в «Отамані Чайці», «Тихій правді Модеста Левицького» чи «Немиричевім ключі». Тут він, дистанціювавшися від подій і людей, веде
об’єктивовану, без будь-яких натяків на емоційне педалювання оповідь.
Незрідка бувають такі дивні випадки, коли стиль твору і зображуваний у ньому матеріал переходять в кричущий антагонізм. У Корсака ці важливі компоненти згармонізовані. Він був надто досвідчений автор для того, щоб не відчувати, якого регістру й стилістичного малюнку вимагає сам простір роману.
Як відомо, про народження кожного твору (а особливо ж таких, як у Корсака, сенсаційно несподіваних фактографією) можна написати ще цілий роман. Цікаві і повчальні для літературної роботи моменти є в передісторії цього твору, що кидає світло на всю літературну біографію Івана Корсака, кристалізуючи і вияскравлюючи в ній найприкметніше і найхарактерніше саме для нього.
Іван Корсак привчив (і не лише мене одного) до своїх несподіваних, сказати б, просто сенсаційних
творчих задумів. Чи не кожен його роман випливав із незнаного і загалом загадкового історичного матеріалу. Доки готувався до друку його черговий твір, автор здебільшого мовчав про те, що в нього вже визріває в задумах, і було враження, що він просто взяв творчий антракт, щоб дистанціюватися від щойно написаного роману, спокійно перевести подих і перелаштуватися внутрішньо, щоб у наступній роботі не піддатися силі інерції попередньої. (Таке часто буває в прозаїків – поінколи їхні твори – це як варіації однієї стильової ноти).
Колись Василь Земляк, пишучи про Павла Загребельного, імперативно наголосив: «Загадковість має витати над кожним справжнім письменником». Мовлячи про загадковість, він, звичайно
ж, мав на увазі й несподіваність творчого задуму, й невідомість покладеного в основу роману чи повісті матеріалу, й вигадливе сюжетоплетиво, й усі складові мистецтва прози – від особливостей психологічного портретування й аж до стилістичної яскравості.
Так, Корсак був загадковий, оскільки в нього за плечима завжди стояла несподіваність його наступного кроку. Як у шахах непрогнозований хід суперника. Очевидно, в ньому вже йшла якась робота з новим матеріалом, але про те ніхто – чи майже ніхто – не знав.
Нині, ретроспективно поновлюючи його не таку вже довгу в часі, але таку інтенсивну, багату творами літературну біографію, неодмінно вражаєшся колосальною його здатністю самомобілізуватися й «перетравити», переосмислити й оригінально інтерпретувати щораз інший матеріал, котрий із оприявненням його у творі стає не тільки художнім відкриттям. (Не одна людина зізнавалася мені, Корсаковому видавцеві, що вивчає загадки української історії за Корсаком). Це типовий факт із життя постколоніальних народів, одлучених і відчужених од національної історії.
Дуже важливий момент є і в спогадах, і в щоденнику великого нашого мецената Євгена Чикаленка, який писав: «Добре полякам, що вони мали геніального брехуна Генрика Сенкевича» (Чикаленко вжив це слово не з образливим відтінком, а як синонім фантазера): мовляв, він своїми романами виховав польську націю, підніс у ній дух патріотизму. Чикаленко з надією прислухався до кожного сучасного йому літературного імені, сподіваючись у ньому потенційного українського Сенкевича, чиї історичні твори меценат готовий був фінансувати для видання. Оголошував спеціальний конкурс на художні твори історичної тематики, під який давав
свої кошти.
Він навіть, було, «поставив» на другорядного белетриста Данила Мордовця, який не виправдав
Чикаленкових сподівань – його нудний і розтягнений твір про Юрася Хмельницького «Кримська
неволя» «дотягували» чи не цілим літературним гуртом, але так і не змогли поліпшити його – він не став помітним фактом літератури й не здобув популярності.
Уявляю таку фантастичну ситуацію: Корсак і Чикаленко – сучасники. Корсак – я абсолютно в
тому переконаний – мав би в особі Чикаленка не тільки вдячного читача й популяризатора; великий меценат і патріот фаворизував би письменника, бо він глибоко розумів ціну такого духовного продукту як представлена в образах національна історія. В розрідженому на елементарне історичне знання культурному просторі героїчні картини з минулого народу, величні й сильні постаті, що втілюють у собі високі ідеали, – то найголовніші ліки від національного безпам’ятства й нігілізму, реальні надії на завтрашні перспективи людності нашої землі. Хоч би як не подобалася сьогодні деяким авторам впливологічна теорія (мабуть, її
однаково запедалювали й радянські, й наші народницькі адепти), але цілковито перекреслювати її не можна. В усі нам відомі часи були книги, на яких виростали й виховувалися покоління (скажімо, Плутархові нариси про видатних греків і римлян, Карлайлеві «Герої і героїчне в історії», чимало з біографічної серії «Життя знаменитих людей»…) Може, не варто безмежно абсолютувати книжку, сподіваючись на те, що вона сама, без будь-яких інших факторів впливу, виховає і сформує людину. Але вона – важлива дійова особа в нашому житті, яке без неї важко уявити, бо воно стало б окраденим на багато важливих моментів.
Ми не раз говорили про це з Іваном Корсаком. Він не був тим наївним чоловіком, який вважав,
що своїми творами зовсім переінакшить світ. Однак він вважав, що почасти книжка – як міна вповільненої дії. Носить-носить людина в собі колись прочитане, може навіть поволеньки й призабувати його, а потім у якийсь момент прочитане вибухне в її душі, вплине на її дії чи лінію поведінки в тій чи тій ситуації. Бо ж книжка – це голос людського досвіду, до якого ми поінколи апелюємо, навіть не усвідомлюючи того.
У давньоримського філософа Сенеки є така сентенція: «Спогади про великих людей так само корисні, як і їхня присутність». Історико-біографічні романи Корсака – це і спогади про великих людей, і воднораз їхня активна присутність у художніх образах. Тому це принципово важлива і корисна лектура. Не випадково ж американський філософ Ральф Валдо Емерсон кинув такий парадокс: «По суті, ніякої історії немає, є тільки біографії». Ця думка щораз виразніше відлунюється сьогодні, в часи активної ревізії догматичних концепцій та анахронічних теорій. Дедалі частіше ми чуємо проте, що історії немає, а є історики. Є наратори, які оповідають нам про людей і події минулого, коментують усе те, створюють свої версії, і ми або віримов них, або не віримо.
Розмови з Іваном Феодосійовичем на всі ці теми засвідчили, що він готовий написати в дусі книжки «Дім Дездемони, або Могутність і кордони історичної літератури» Ліона Фейхтвангера. Написати її на матеріалі із власного літературного досвіду, своєї літературної кухні. Написати, чому саме цих, а не інших історичних персоналій він обирав на героїв своїх книжок. Як він ішов по слідах тих персонажів через простір і час, через хуртовину документів і що вирішував з персонажами в певних ситуаціях робити, якщо документів про те не вистачало. Чи міг би він слідом за Юрієм Тиняновим з викликом повторити: «Там, де закінчується документ, починаю я…»?
На жаль, ми вже не прочитаємо такої книжки, опертої на власний творчий досвід, багатої на самоспостереження і «фірмові» секрети саме його способів літературної роботи. Книжки, де про все своє мовиться саме з перших рук. Нам лишилося все це – і, звичайно, не тільки це – вичитувати в його романах, котрі вимагають не лише запам’ятовування сказаного там (бо ж усе те – нонфікшн), а й розкодовування всього, що лишилося поза текстом і що, добре все те знаючи й належно осмисливши, автор не зміг умістити в творі, бо воно – «не формат», оскільки роман – не монографія. Роман – це історія людини в минулому часі, або минулий час – на екрані людської душі.
Як і в трьох попередніх творах Корсака, його новий роман – на жаль, він виявився останнім за-
кінченим – веде читача в Америку часів війни у В’єтнамі, у В’єтнам, а також у Москву, куди регулярно літають керівники маріонеткової компартії США та кур’єри, які опікуються пересиланням величезних коштів для так званої братньої компартії (до речі, це окрема оригінально закроєна сюжетна лінія майже детективного наповнення).
Америка вже була ареною подій його романів «Борозна в чужому полі» й «Вибух у пустелі». Але
там загальне тло, сказати б, контекст будення пересічних людей було зображено засобами літера-
турного мінімалізму. Письменника в тих творах цікавили передовсім ідеї, їхнє соціально-політичне відлуння в науковому середовищі, а також вплив на певні сфери життя і світовий резонанс (передовсім «Вибуху в пустелі»), зрештою, вплив на стосунки сильних світу цього. Атомні бомби, що впали на Хіросіму і Нагасакі, відлунилися в кожному куточку земної кулі, а також ознаменували старт ескалації озброєнь.
У цьому ж романі набагато густіше емпірики буденного життя, зокрема надзвичайно виразно
змальовано строкате середовище хіпі – похмуро екзотичний анклав у тодішній Америці. Незмінно жадібний на факти й подробиці, Корсак змальовує не тільки філософію і взагалі субкультуру цих «дітей-квітів», а й докладно виписує тих, хто стоїть за кулісами того політичного театру, дійові особи котрого (за винятком їхніх верховодів) навіть не підозрюють, що сюжети спектаклів і ролі їм нав’язано режисерами-ляльководами. І ці сюжети безпосередньо пов’язані з такими подіями, як війна у В’єтнамі. Диригентська паличка з Кремля дає сигнал хорові юних благородних пацифістів влаштовувати демонстрації проти американської присутності у В’єтнамі. Отже, вони, самі того не відаючи, підіграють радянському імперіалізму, борючись за його там панування.
Цей роман Корсака не менш багатоплановий і сюжетно розгалужений, аніж «На розстанях
долі». Тут і бойові епізоди з В’єтнаму, й складні долі українців, які тоді були в американській арміїй опинилися в тому бойовиську, й стосунки кремлівських компартійських геронтів, які фінансово підживлюють своїх сателітів не тільки в США, а й у багатьох країнах, прагнучи розширити сферу свого впливу на всю планету. Тут і завжди революційна студентська генерація, і наркотичний бізнес та мистецтво маніпулювання масовою свідомістю та громадською думкою. Органічно вплітаються в канву твору численні документальні довідки, що їх збирає головний герой роману Мирослав, який, не даючись бути політично заангажованим, прагне повсюдно докопатися до суті й установити істину. І це значно посилює елемент інтриги в творі, динамізує його сюжет.
Про ту війну написано багато. Є соціологічні звіти й монографічні дослідження. Є ніагари слів
публіцистів. Але слід пам’ятати такий момент.

Свого часу Арістотель наголосив: «Мистецьке зображення історії більше наукове і ближче до дійсності, ніж докладний історичний звіт. Поезія сягає у саму істотність справи, в той час, як докладний звіт дає тільки список подробиць».
Список подробиць романіста Корсака не цікавив. Це було б для художнього твору надто мало й
пласко, безвиразно. Його цікавило передовсім те, «що не вмирає».
«З минулого ми хочемо перебрати вогонь, а не попіл», – сказав Жан Жорес.
У всіх своїх творах Корсак шукав – і знаходив – в історії саме вогонь, а не попіл.

Михайло Слабошпицький

Джерело: “Слово Просвіти”, 23.04.2018