З чистого джерела
Перед моїми очима розлогий вигін, де колись було село Вовчак, поодалік гребінець лісу осіннього, -сумовите крайнебо сперлось на нього.
1992 рік.
Стільки люду куточок цей не бачив давно. Сюди відзначити півстоліття повстанської армії прибули колишні комбатанти з Британії і Німеччини, Франції і Аргентини, Італії та Австралії, прибули колишні вояки УПА з уже незалежної землі української. І радість на їхніх лицях, і сум, радіють, бо вперше прибулі з далеких країв ступити змогли на звільнену землю, а сум мимовільний набіг, бо не впізнати Вовчак, колишню повстанську столицю.
Про те, як знищували село, певне, найґрунтовніше оповів у своїй фундаментальній книзі «Обірване коріння нації» письменник, журналіст і державний діяч Андрій Бондарчук. Там, де в 1992 році колишні повстанці могли бачити лише зжовтілу і зжухлу траву, що колихалася під осіннім вітром, у найлихішу пору, всупереч німецькому окупантові, нуртувало життя, йшла підготовку до бою із зайдами, незалежно, прийшли вони з заходу чи із сходу. Читаємо в Андрія Бондарчука про тодішній Вовчак, де «було побудовано понад два десятки нових споруд, які слугували адміністративними структурами: казарми, склади, грабарні, пекарні, різноманітні майстерні, школи та лікарні. Це все робилося надзвичайно оперативно й організовано. Розмах таких заходів вражає і цілком спростовує радянську пропаганду, що формування УПА виникали стихійно. Наприклад, для потреб «Січі» було запущено кілька лісопилень, з допомогою чехів побудовано і введено в дію грабарню, на річці Турія запущено млин, який забезпечував борошном діючі пекарні…»
Не менш ґрунтовне дослідження, як про Вовчак, у книзі «Обірване коріння нації» проведено про інше поліське стражденне поселення – село Грива на Камінь-Каширщині. Так в моєму житті склалося, що в цьому районі мені випало п’ятнадцять років редагувати газету, об’їздити кожнісінький куточок, нерідко самому за кермом, чималенько перечитати про минувшину, з багатьма-пребагатьма старшими людьми говорити, як же воно було насправді колись; тож маю право сказати, що в книзі Андрія Бондарчука читач знайде багато нового, незнаного досі, як тепер кажуть, не введеного в інформаційний обіг. Вражає величезна кількість документів, з яких немало видруковано вперше, маловідомих матеріалів про Гриву, Вовчак, і Собятин, і ще про 1200 \вдумаймося лишень!\ волинських сіл і хуторів, знищених німецькими зайдами та російською імперією, що діяла під псевдо Радянський Союз.
Багато літ служить Андрій Іванович Бондарчук рідному Слову як журналіст, письменник і державний та громадський діяч. Повернення сучасникові імені та творчості Данила Братковського – в цьому є і його заслуга. Український шляхтич, луцький братчик, що поділяв ідеї козацького повстання під проводом Семена Палія, ще в 1697 році видав твір «Світ по частинах оглянутий». \До слова, твір вийшов накладом чотири тисячі примірників, бажаючі можуть порівняти з нинішніми тиражами\. Бунтівний поет в 1702 році зазнав мученицької смерті у Луцьку, «сім разів мордерсько зістав стятий»: після катувань йому почергово відрубували руки, ноги, голову, а тоді ще й решту тіла рубали…Ім’я і написане геніальним Данилом Братковським на століття відійшло в небуття, щоправда, до постаті поета повертався колись М.Драгоманов, згодом В.Липинський. а в наш час була лиш стаття В.Шевчука. Волинське крайове братство імені Андрія Первозванного, яке вже низку років очолює Андрій Бондарчук, перевидало “Світ…» Братковського. Але щоб здійснити це фототипічне видання, Андрій Іванович з колегами звертався до багатьох людей та установ, досить сказати, що до благородної справи прилучилися понад сто чоловік та чверть сотні організацій. Хто брав участь в схожих проектах, той зрозуміє…
Не беруся відділити у творчості Андрія Івановича Бондарчука письменницьку працю від журналістської, і не заздрю тому хороброму дослідникові, який взявся б за діло таке. Але «народжені в роки глухії» добре пам’ятають публікації А.Бондарчука на переломі, в час розпаду «імперії зла». Мабуть саме той час досить точно характеризують слова К.Маркса, чий портрет вішали мало не в кожному кабінеті та ледве не в кожній підворітні, але чиї думки про імперію були великою державною таємницею. То цей чоловік в кореспонденції для «Нью-Йорк геральд трибюн» писав: «Впоперек цивілізаційного поступу людства лежить величезна й потворна рептилія з маленькими мізками і потужною пащею. Ім’я їй – Росія». Російська імперія під псевдо «союзу братніх республік» посипалася у восьмидесяті роки, але та потужна паща могла, мов граючись, перемолоти долю будь-якої людини і будь-якого відчайдуха. То треба жити було в той час, аби зрозуміти мужність журналіста партійної газети \інших же тоді не було\, щоб оповісти на всю Україну і всю тодішню імперію про гниль і сморід «партійної еліти»…
Нікого байдужою не залишила з публікацій А.Бондарчука доля голови колгоспу Ф.Гончарова, фронтовика, орденоносця, інваліда війни другої групи. То він не побоявся розповісти журналістові про побори тодішнього першого секретаря райкому партії, а згодом секретаря Волинського обкому, липового «героя соцпраці». Оповісти, як той секретар примушував голів колгоспів робити «внески», себто красти для партначальників, водити бички і свині «наліво», про підпільний цех у Горохові, де вироблялась в час порожніх полиць в магазинах шинка, ковбаси, філейка, як чемодани і дипломати пакувалися тими продуктами, а ще вуграми й грибочками: спеціальні «кур’єри» везли те у Москву і там зустрічали «Волги» з цековськими номерами. А ще журналіст А.Бондарчук дослідив і довів документально, що такого колгоспу, за який Семенцов одержав «героя», навіть в природі не існувало, просто показники двох господарств «сплюсували», аби липа правдоподібніше бачилася.
Ф.Гончаров був людиною чесною, красти ніяк не хотів, тож викликали його в райком:
– Ты, мужик, вчерашний день, работать не можешь, ты уже мертв…
Матеріали Андрія Бондарчука стрясонули не лише Україну, всю тодішню державу – такого досі газети ще не писали. В московську «Сельскую жизнь», де Андрій Іванович опублікував три подачі під заголовком спільним «Столкновение», листи підтримки від людей йшли звідусіль щодня мішками. Журналісти газети удостоїли А. Бондарчука своєрідної нагороди: майже весь колектив підписався під почесною грамотою: «За гражданское мужество и журналистскую принципиальеность награждается журналист…»
А от в «своїй» редакції, в «Правді України, де на той час працював Андрій Іванович, оцінили труд його зовсім по-іншому. Сперш на парткомісії ЦК молотили:
– Демократ нашелся! И вас, и нас сметет волна. Куда лезете, что представляете собой?!
Потім на розширеному засіданні редколегії зачитують резолюцію, від якої холодні протяги чулися далекого тридцять сьомого. «За шельмование партийных и хозяйственных кадров, за использование служебного положения, групповщину поставить вопрос о пребывании его работником газеты…»
Іншими словами – без права писати і малювати.
Вже як балотувався неугодний журналіст у Верховну Раду, то в батьків довіреної особи Бондарчука невідомі питали, чи не хочуть вони свого сина побачити вже холодного десь під мостом.
А Ф.Гончаров, що не скорився партбанді, якого двічі знімали з керівника успішного господарства, заплатив найвищу ціну. За нез’ясованих обставин його машина, як мовиться, на рівній дорозі з’їжджає в кювет, враз спалахую і вибухає. У машині був сам Гончаров, дружина, син і два внуки. За збігом обставин, ще машина догоряла, як тою сільською дорогою проїхав, навіть не зупинившись, сам Семенцов…
Окрема мова про балотування в український парламент, про роботу А.Бондарчука як члена Конституційної комісії… Можна хіба згадати перший виступ Андрія Івановича з парламентської трибуни. Тоді він запропонував включити в порядок денний питання про визнання вихідними днів Різдва, Великодня і Трійці. А щоб втрапило це на розгляд, то згідно з регламентом третина депутатських підписів потребувалася. Підходив депутат Бондарчук майже до кожного: хто святого не відцурався, то охоче підписував, та почути траплялося й інше:
– Да пошел ты со своими святами. Работать надо.
Оповідав згодом якось згодом Андрій Іванович:
– Назбирав я тоді потрібні підписи, передав І.С.Плющу та Л.М.Кравчуку. Ну, тик- мик, тик-мик, діватися нікуди, на голосування поставити мусили. Та відомо, чия більшість в парламенті на той час правувала, провалила наше питання група «239». Але опускати руки не випадало – вже на наступне засідання вдалося зібрати 160 підписів…
І сниться напередодні того вельми пам’ятного голосування Андрію Івановичу дивний доволі сон. Начебто стоїть він серед моря, вода така чиста-пречиста, він стоїть босоніж і тримає в руках велику рибину. Вона його тягне – і він напрочуд легко пливе…
До чого цей сон – мізкував собі вранці. Але згадав давнє народне повір’я: на добро сниться вода прозора.
І таки ухвалила Верховна Рада нарешті пропоноване рішення.
Творчість та діла Андрія Бондарчука такі ж правдиві і чисті, як та неймовірно прозора вода зі сну напередодні вікопомного голосування.
Джерело: Світязь: альм. Волин. орг. Нац. Спілки письменників України. Вип. 2/17. 2011р.
